— Тут і без нас обійдеться. Ходім до вітальні, посидимо біля каміна.— Він попідруку вивів її з кімнати. В руках його і в голосі відчувалась незвична для нього лагідність.— Ви сьогодні поганючий день мали, правда?
Скарлет дозволила провести себе до вітальні. Там вона зупинилася перед каміном і нараз відчула, як її колотить. Недобрий здогад у грудях дедалі більш наростав. Тепер це був не здогад — це була майже певність, моторошна певність. Скарлет підвела погляд на знерухоміле Ретове обличчя і з хвилину не могла й голосу видобути. Але потім таки спромоглася запитати:
— Френк... він теж був у Кралі Вотлінг?
— Ні.
Голос Рета звучав глухо.
— Арчі перевозить його на пустище за домом Кралі. Він мертвий. Дістав кулю в голову.
Розділ XLVI
Цієї ночі мало хто спав у північній частині міста, бо звістка про розгром клану і про хитрий викрут Ретів швидко розійшлася по людях завдяки Індії Вілкс, яка безшелесною тінню з’являлась на тильних подвір’ях, гаряче шепотіла щось у кухонних дверях і миттю зникала у вітряну пітьму. А по собі вона лишала страх і розпачливу надію.
Іззовні будинки здавалися чорними, мовчазними й повитими сном, але всередині пристрасні перешепти не змовкали до самого рання. І ті, хто брав участь у вечірній виправі, та й усі інші члени клану приготувалися до втечі, і майже в кожній стайні на Персиковій вулиці стояли напоготові осідлані поночі коні, до сідел яких були приторочені пістолети, а сакви наповнені харчами. Стримувала їхню загальну втечу лише пошепки переказана порада Індії: «Капітан Батлер каже, щоб не втікали. Шляхи всі під наглядом. Він домовився з цією Вотлінг...» У темних кімнатах чоловіки шепотіли: «Але чого ми повинні довіряти цьому клятому пристібаєві Батлеру? Це ж може бути пастка!» А жіночі голоси благали: «Не їдь! Якщо він урятував Ешлі й Г’ю, то може врятувати й інших. Коли Індія і Мелані довіряють йому...» Чоловіки були в непевності, однак лишалися вдома, бо, зрештою, і не мали іншого виходу.
У перші нічні години солдати перетрусили кільканадцять будинків і заарештували тих, хто не зміг чи не схотів сказати, де був звечора. Серед інших ніч у в’язниці пробули Рене Пікар, один з небожів місіс Меррівезер, брати Сіммонси, Енді Боннел. Вони теж були учасниками цієї невдалої акції, але після стрілянини встигли зразу ж утекти. Женучи щодуху, вони вернулися додому і тут потрапили під арешт, ще не встигши довідатись про план Рета. На всі запитання хлопці відповідали, що ввечері були там, де хотіли, і що клятим янкі нема до цього ніякого діла. Отож їх і забрали до в’язниці, щоб уранці допитати докладніше. Дідок Меррівезер і дядечко Генрі Гамільтон без усякого сорому заявили, що провели вечір у закладі Кралі Вотлінг, і мало не кинулися з кулаками на капітана Джефері, коли той роздратовано зауважив їм, що вони застарі для таких забав.
Краля Вотлінг сама вийшла до капітана Джефері, і не встиг він пояснити мету свого візиту, як вона зняла крик, що заклад уже замкнено на ніч. Ще завидна до неї завалилася зграя п’яних гуляк, влаштувала тут бійку, наробила бешкету, потовкла їй найкращі дзеркала і так налякала дівчаток, що довелося завчасу випровадити нечем. Але якщо капітан Джефері хоче випити, бар до його послуг...
Капітан Джефері, якого дратували глузливі пересміхи власних солдатів, відчував, що бореться невідь з ким, тож у відповідь він сердито кинув, що не треба йому ні дівчаток, ні горілки, його цікавить тільки, чи знає Краля прізвища своїх бешкетних клієнтів. О так, Краля їх знає. Вони постійні відвідувачі її закладу. Вони приходять щосереди ввечері і називають себе «середніми демократами», хоча що це означає, вона не знає і знати не хоче. І якщо вони не заплатять їй за потрощені дзеркала в залі на другому поверсі, вона притягне їх до суду. Адже в неї респектабельний заклад, і... О, прізвища? Краля тут-таки випалила одне по одному прізвища дванадцятьох підозрюваних. Капітан Джефері прикро осміхнувся.
— Ці чортові бунтарі зорганізовані незгірш за нашу таємну поліцію,— сказав він.— Вам і вашим дівчаткам доведеться завтра постати перед начальником військової поліції.
— А начальник накаже винуватцям заплатити за мої дзеркала?
— Та чорти б їх побрали, ваші дзеркала! Хай вам Рет Батлер за них заплатить. Це ж його заклад, хіба ні?
Ще до світанку в усіх родинах колишніх конфедератів знали вже все. І їхні негри, яким ніхто нічого не казав, теж усе знали — завдяки своєрідному усному способові зв’язку, незбагненному для білої людини. Всі знали деталі набігу, знали про вбивство Френка Кеннеді й калічного Томмі Велберна, про те, що Ешлі поранило, коли він ніс загиблого Френка.