Доктор Мід був у нестямі, що гідність його так потоптано через цю безглузду вигадку Рета Батлера про нього та про всіх інших, і заявив своїй половині, що якби він не боявся підвести однодумців, то волів би зізнатись в усьому й опинитися на шибениці, ніж твердити, що провів вечір у закладі Кралі.
— Це ж образа для тебе, місіс Мід,— гарячкував він.
— Але всі знатимуть, що ти там був не для того, щоб... щоб...
— Янкі цього не дізнаються. Якщо ми хочемо врятувати шкуру, ми повинні зробити так, щоб вони повірили. І тоді вони візьмуть нас на сміх. Я навіснію на саму думку, що хтось повірить нам і буде з нас сміятися. А для тебе це образа, тому що... тому що, моя люба, я ніколи тебе не зраджував.
— Я не сумніваюся в цьому,— місіс Мід у темряві всміхнулася й просунула свою вутлу долоню в чоловікову руку.— Але нехай би це було правдою, аби тільки жодна волосина не спала у тебе з голови.
— Та ти усвідомлюєш, що кажеш, місіс Мід? — скрикнув лікар, нажаханий таким несподівано реалістичним мисленням дружини.
— Так, я свідомо це кажу. Я втратила й Дарсі, і Філа, і ти єдиний у мене лишився, і я не хочу тебе втратити, тому я згодна навіть на те, щоб ти днював і ночував у тому закладі.
— Ти просто з глузду з’їхала! Ти не тямиш, що кажеш.
— Ох ти старий дурнику,— ніжно промовила місіс Мід і схилила голову чоловікові на плече.
Доктор Мід і далі клекотів від люті, мовчки погладжуючи щоку дружини, а тоді знов зірвався:
— Та ще бути вдячним цьому Батлерові! Ні, краще хай би вже мене повісили! Не діждеться він від мене чемності, хоч я й завдячую йому життя. Його зухвалість не знає меж, а спекулянтська загребущість доводить мене до шалу. Завдячувати життя чоловікові, який навіть в армії не служив...
— Меллі каже, що він записався до армії після падіння Атланти.
— Це брехня. Міс Меллі ладна повірити будь-якому спритному ошуканцеві. А я от чого не можу зрозуміти: чому він устряв у все це, чому взяв собі на плечі цю халепу. Не хотілося б цього згадувати, але... люди давненько вже поговорюють про нього й місіс Кеннеді. Я й сам за цей рік не раз бачив, як вони вдвох верталися бричкою до міста. Мабуть, це він зробив задля неї.
— Якби тут ішлося про місіс Кеннеді, він би й пальцем не поворухнув. Він би ще й утішився, що Френка Кеннеді повісять. Я гадаю, це задля Меллі...
— Місіс Мід, невже ти можеш припускати, що між ними двома щось таке було?!
— Та не плети казна-що! Просто Меллі на диво прихильна до нього ще відтоді, як він намагався врятувати Ешлі з табору під час війни. І до неї він, як на правду, ніколи не посміхається з тим своїм глузливим вищиром. З нею він такий чемний та уважний, хоч до рани прикладай — ну зовсім інша людина з нього робиться! Його ставлення до неї таке, що мимоволі подумаєш: він може бути дуже милим, коли схоче. Я собі гадаю, він зробив це усе тому...— Вона примовкла на хвильку.— Але тобі, чоловіче, не сподобається моя думка.
— Та мені все у цій справі не подобається!
— Отож я гадаю — він зробив це почасти задля Меллі, але більше задля того, щоб утнути добрий жарт з усіма нами. Ми так люто його ненавиділи й так явно це показували, а ось тепер опинилися на його ласці: вам доведеться або заявити, що ви були в закладі цієї самої Вотлінг, і тим самим осоромити себе й своїх жінок перед янкі — або визнати правду й піти на шибеницю. І він знає, що життя своє ми всі завдячуватимемо йому і його... коханці, хоч нам легше накинути собі зашморг на шию, ніж бути чимось зобов’язаними їм двом. Закладаюся, що він страшенно цим тішиться у душі.
Лікар застогнав:
— Йому й справді було дуже весело, коли він вів нас нагору в тому закладі.
— Чоловіче...— почала місіс Мід і, повагавшись мить, доказала: — А як там усередині?
— Що ти маєш на увазі, місіс Мід?
— Її дім. Як там умебльовано? Чи висять у неї кришталеві канделябри? Чи є там червоні плюшеві портьєри й десятки височенних дзеркал у золочених рамах? А ті дівчата... вони були дуже голі?
— Боже милостивий! — скрикнув лікар, неймовірно вражений, бо й не уявляв собі, щоб допитливість чеснотливої жінки стосовно її нечеснотливих сестер могла бути така ненаситна.— Та як ти можеш питати про ці непристойні речі? Я тебе просто не впізнаю. Зараз я дам тобі заспокійливих крапель.
— Не треба мені ніяких крапель. Мені хочеться знати, та й годі. Любий мій, це ж єдина для мене нагода довідатись, на що схожий цей самий заклад, а ти такий недобрий, що не хочеш мені сказати!
— Я нічого там не бачив. Запевняю тебе, я був надто приголомшений, що опинився в такому місці, й мені було не до того, щоб роздивлятися на всі боки,— холодно відповів лікар: відкриття несподіваних рис у вдачі власної дружини його більше ошелешило, ніж усі попередні події того вечора.— Ти вже вибач мені, але я хотів би трошки передрімати.