Дарма тепер посилатись на те, що мета виправдовує засоби, що вона просто мусила звабити його на шлюб, оскільки на ній лежала відповідальність за дуже багатьох людей і не було ніякої змоги зважати на особисті права чи там щастя Френка й Сьюлін. Скарлет стояла перед голою правдою і боялася глянути їй в очі. З холодним серцем вона вийшла за Френка і з холодним-таки серцем використовувала його. І зробила нещасним у ці останні півроку, хоч могла б зробити щасливим. Бог не подарує їй того, що вона не стала добрішою до нього, не подарує, що була така злостива й в’їдлива, нестримана й ущиплива, що порізнила його з друзями, що завдала йому сорому, взявшись сама заправляти тартаками й збудувавши салун та піднайнявши в’язнів.
Вона усвідомлювала, що зробила Френка дуже нещасним, але він терпів це як джентльмен. Єдине, чим вона його ощасливила,— це народивши йому Еллу. Та не було в цьому її доброї волі: вона розуміла, що якби могла цьому запобігти, то Елла ніколи б не з’явилася на світ.
Пройнята страхом, вона вся тремтіла й ревно шкодувала за тим, що Френк неживий і вже незмога їй виявити всю свою ласку до нього або віджалувати за все те, що він перетерпів. Якби ж то Бог не був такий суворий та мстивий! І якби ці хвилини не тяглися так повільно й не стояла в домі така тиша! Якби вона не відчувала себе такою самітною!
Якби хоч Мелані була з нею — вона, може, заспокоїла б її страхи. Але Мелані у себе вдома доглядала Ешлі. З хвильку Скарлет думала, чи не покликати Дріботуп, може, та принесла б якусь розраду її душі, однак відмовилась від цього наміру. Зі старою, либонь, було б іще гірше, бо вона щиро жалкує за Френком. Вона, на відміну від Скарлет, бачила в ньому майже свого ровесника й прихилилась до нього всім серцем. Він якнайкраще пасував до ролі «чоловіка в домі», як стара висловлювалась: обдаровував її дрібними подарунками й уділяв безневинних пліток, переказував різні жарти та пригоди, читав їй увечері газету й роз’яснював поточні події, поки вона лагодила йому шкарпетки. Вона залюбки квоктала над ним, придумувала для нього особливі наїдки, доглядала, коли він частенько лежав, застудивши горло. Тепер Туп болісно відчула, як їй не вистачає його, і раз у раз повторювала, витираючи припухлі червоні очі: «І навіщо він пішов з тим кланом!»
Якби хоч хто-небудь знайшовся такий, що втішив би Скарлет, приборкав її страхи, пояснив їй, звідки вони беруться і чому від них так холоне серце! Якби-от Ешлі... але вона зразу ж і відкинула цю думку. Вона ж мало не вбила Ешлі, так само, як убила Френка! І коли б Ешлі знав правду про те, як вона брехнею заманила Френка на одруження, як нечесно повелася з Френком, він би не зміг її більше любити. Ешлі такий шляхетний, такий правдомовний, такий добрий, він так прямо й проникливо дивиться на світ. Коли б він знав усю правду, то зрозумів би її мотиви. Ще й як зрозумів би! Проте це означало б кінець його коханню. Отож не можна допустити, щоб він дізнався правду, адже їй треба, щоб він кохав її усе життя. Хіба могла б вона жити, втративши його кохання, це потаємне джерело її сили? Але яка полегкість була б схилити голову йому на плече, виплакатися й скинути тягар зі свого провинного серця!
Притихлий будинок, в якому панував дух смерті, так гнітив Скарлет, аж урешті вона відчула, що далі не витримає. Вона обережно підвелася, причинила двері спальні й понишпорила серед білизни в нижній шухляді комоду. Звідти видобула заховану глибоко «непритомну пляшку» тітоньки Туп і піднесла її до лампи. Пляшка бренді була вже напівпорожня. Невже вона так багато вицмулила з учорашнього вечора? Скарлет хлюпнула собі щедру порцію в склянку з-під води й вихилила одним духом. Треба буде ще до ранку сховати пляшку назад у погрібець, доливши доповна водою. Мамка перед похороном уже нипала за пляшкою, коли прийшли трунарі, яких належалося пригостити по чарочці,— тоді повітря в кухні аж наелектризувалося від взаємних підозр між Мамкою, куховаркою та Пітером.
Бренді приємно опекло всередині. Ніщо не зрівняється з бренді, коли треба покріпитись. Та, власне, майже завжди бренді добре діє, не те що прісне вино. І чого це вважається, що як жінка вип’є вина, то воно й нічого, а як чогось міцнішого, то це вже зле? Ці дві матрони, Меррівезер і Мід, явно з її віддиху пронюшили щось на похороні, бо чого б інакше вони так тріумфально перезирнулися? Старі плетухи!