— Ваші моральні засади теж досить плутані. Ви як той злодій: коли його застукали на гарячому, він шкодує не за тим, що вкрав, а тільки за тим, що спіймався.
— Злодій...
— Та не беріть все так дослівно! Інакше кажучи, якби не ця безглузда думка, немов на вас чекає вічний пекельний вогонь, то ви собі вважали б, що дуже вправно здихалися Френка.
— Як ви можете, Рете!
— А то ви не можете! Ви ж сповідаєтесь переді мною, але любісінько можете сказати й правду, і прикрашену брехню. А от чи вас... м-м... дуже сумління мучило, коли ви ладні були... скажемо так — пожертвувати ту коштовність, що вважається дорожчою від життя, за якихось триста доларів?
Спиртне вдарило Скарлет у голову, голова пішла обертом і до всього на світі зробилося байдужно. Даремна річ брехати Ретові. Та він же просто читає у неї в думках!
— Тоді я, власне, не думала ні про Бога... ні про пекло. А якщо й думала... що ж, я гадала, Бог мене зрозуміє.
— Але тепер ви гадаєте, що Бог неспроможний зрозуміти, чому ви вийшли за Френка?
— Як ви, Рете, Можете так говорити про Бога, коли в нього не вірите?
— Але ви вірите в Бога помсти, і саме це зараз важливо Чому Бог не міг би зрозуміти? Ви шкодуєте, що Тара й досі належить вам і що в ній не живуть якісь там саквояжники? Шкодуєте, що ви не голодна й не обшарпана?
— Звісно, що ні!
— То чи мали ви якийсь інший вибір, ніж одруження з Френком?
— Не мала.
— Він же не мусив з вами одружуватись, правда? Чоловіки щодо цього можуть чинити на свій розсуд. І він зовсім не повинен був дозволяти, щоб ви коверзували ним і спонукали робити те, чого йому не хотілося, правда?
— Але ж...
— То навіщо за цим переживати, Скарлет? Якби вам випала змога почати все наново, ви знову стали б йому брехати, а він мусив би одружитися з вами. Ви знову стали б наражати себе на небезпеку, а він мусив би мститися за вас. Якби він одружився з вашою сестричкою Сью, вона, можливо, не призвела б його до смерті, але зробила б удвічі нещасливішим, ніж зробили ви. Інакше просто не могло бути.
— Але я могла б краще ставитись до нього.
— Могли б... якби ви були кимось іншим. Ви народжені для того, щоб попихати кожним, хто дозволяє вам це робити. Дужі створені панувати, а слабкі коритися. То все Френк винен, що не взяв вас у добрячі шори... Я дивуюся з вас, Скарлет, що в дорослому віці розбурхуєте в собі совість. Таким конформістам, як ви, це зовсім ні до чого.
— Кон... Як ви сказали?
— Це такі люди, що пристосовуються до будь-яких обставин.
— А це погано?
— Доброю славою вони ніколи не тішились, особливо в очах тих, які мали такі самі можливості, але не зуміли ними скористатися.
— Ох Рете, ви знов глузуєте, а мені здавалося, що ви сьогодні будете милий.
— А я таки милий, як на мене. Скарлет, голубонько, ви просто п’януваті. Оце увесь ваш клопіт.
— Як ви смієте!..
— Так, я смію. Ще трошки, і ви почнете проливати, як то зветься по-простому, «п’яницькі сльози», тому я зміню тему розмови й розважу вас однією новиною, яка поверне вам добрий гумор. Власне, заради цього я й прибув сюди в такий вечір — сповістити вам цю новину перед своїм від’їздом.
— А куди ви від’їжджаєте?
— До Англії і, мабуть, на кілька місяців. Забудьте про своє сумління, Скарлет. Я не маю наміру далі обговорювати спасіння вашої душі. То ви хочете почути мою новину?
— Але...— почала вона непевним тоном і не договорила. Завдяки спиртному, яке згладжувало гострі шпини самодокорів, та насмішкуватим, хоч водночас і заспокійливим словам Рета, блідий привид Френка розпливався в імлі. Може, Рет і має рацію. Може, Бог таки зрозумів її. Вона вже прийшла до тями настільки, що змогла відсунути дошкульні думки на край свідомості й сказати собі: «Подумаю про це завтра».
— То яка ж у вас новина? — не без зусилля запитала вона, сякаючись у його хустинку й поправляючи волосся, що трохи вже розкуйовдилось.
— Моя новина ось яка,— відповів він, осміхаючись до неї.— Я й досі жадаю вас дужче, ніж будь-якої іншої жінки, і тепер, коли не стало Френка, мені здається, вам цікаво було б це довідатись.
Скарлет різким рухом вирвала долоню з його пальців і скочила на рівні ноги.
— Я... та ви найневихованіша в світі людина: прийти сюди в такий час із цими своїми ницими... Я повинна була б знати, що ви не змінитесь повік. Коли Френкове тіло ще й охолонути не встигло! Якби у вас хоч трошки порядності... Будь ласка, залиште мене...
— Тихіш, бо накличете сюди міс Дріботуп,— сказав він не підводячись, а тільки простягаючи руки й беручи обидві її долоні, стиснуті в кулачки.— Здається, ви хибно мене зрозуміли.