— Хибно зрозуміла? Ні, я зрозуміла вас ще й як добре.— Вона знову спробувала вивільнити долоні.— Відпустіть мене й забирайтеся звідси. Я ще ніколи в житті не чула такої нетактовності. Я...
— Цитьте-но,— сказав він.— Я пропоную вам руку й серце. Чи мені стати на коліна, щоб ви переконалися в серйозності моїх намірів?
Вона тільки охнула і, затамувавши подих, важко осіла на канапу.
Очі її були втуплені в нього, рот широко розтулений, а в голові снувалась думка, чи це не сп’яну їй причулося, бо ж мимохіть згадалось його глузливе: «Моя люба, я не з тих, які схильні до одруження». Або вона п’яна, або він з глузду з’їхав. Але щось він на такого не схожий. Він тримався так спокійно, наче говорив про погоду, і в його рівному протяглому голосі не було помітно анінайменшого збудження.
— Я все життя прагнув, щоб ви стали моєю, Скарлет, від того першого дня, коли побачив вас у Дванадцяти Дубах, як ото ви шпурнули вазу й лайнулися, засвідчивши тим самим, що ви не дама. Я все життя прагнув так чи інакше здобути вас. Але оскільки ви з Френком доробилися деяких грошенят, я зрозумів, що ви вже не звернетесь до мене з новими цікавими пропозиціями стосовно позичок і відповідних забезпечень. Отож я дійшов висновку, що доведеться одружитися з вами.
— Рете Батлер, це що, один з ваших брудних жартів?
— Я оголюю перед вами душу, а ви маєте до мене такі підозри! Ні, Скарлет, це цілком щире й шанобливе освідчення. Я визнаю, що з’явитись до вас о цій порі — не дуже тактовно, але у мене є поважна причина, яка зменшує мою провину. Завтра я виїжджаю на досить тривалий час, і якщо я чекатиму до свого повернення, то, боюся, ви, поки мене не буде, можете вискочити заміж за когось, хто має добрі гроші. Тож я й подумав собі: а чим я зі своїми грішми гірший? Справді, Скарлет, я ж не можу все життя ловити той момент, коли вдасться вклинитись поміж одним вашим чоловіком та іншим.
Говорив він цілком серйозно, це було безперечно. В роті у Скарлет пересохло, коли вона збагнула сенс його слів; насилу перевівши подих, Скарлет вдивилась йому в очі. Вони повнилися сміхом, але було в них, десь там у глибині, ще щось, якийсь незрозумілий поблиск, чи що. Сидів Рет вільно й невимушено, однак вона відчувала, що він стежить за нею незмигно, як кіт, втуплений у мишачу нору. За його спокоєм крилася така потужна сила, що Скарлет мимоволі відсахнулася в перестраху.
Те, що він сказав, було неймовірне: він таки справді просив у неї руки. Колись вона собі розмірковувала, як попомучить його, якщо він надумає їй освідчитись. Колись вона уявляла собі, що як почує від нього такі слова, то вже поводить його за ніс, і з неабиякою зловтіхою покаже йому, що тепер він у неї в руках. А ось коли ці слова направду прозвучали, їй і на думку не спали колишні її наміри, бо як була вона безвладна перед ним, то така й лишилася. Він, власне, був господарем ситуації, а вона, Скарлет, відчувала збентеження, мов дівчинка, якій уперше в житті освідчуються і яка може тільки червоніти й затинатись.
— Я... я більш ніколи не вийду заміж.
— Ну ні, вийдете. Ви народжені для того, щоб одружуватись. Тож чом не зі мною?
— Але ж, Рете, я... не кохаю вас.
— Це не повинно стояти на заваді. Щось я не пригадую, щоб кохання відігравало істотну роль у двох попередніх ваших шлюбах.
— Ох, як ви так можете! Ви ж знаєте, як я прихилилася душею до Френка.
Він не озвався на її слова.
— Це правда, правда!
— Та нехай, не сперечаймося з цього приводу. То ви подумаєте над моєю пропозицією, поки мене не буде?
— Ні, Рете, я не люблю такі справи відкладати на колись. Краще я відповім вам зараз. Я невдовзі повернуся до Тари, а до тітоньки Дріботуп перебереться жити Індія Вілкс. Я хочу поїхати додому надовго, і я... я не маю наміру знову виходити заміж.
— Безглуздя. А то чому?
— Ну, та... байдуже, чому. Просто мені не подобається бути одруженою.
— Але ж, бідне моє дитятко, ви ніколи не були по-справжньому одружена. Тож звідки ви можете знати, що це таке? Вам з цим не щастило — вперше ви вийшли заміж, аби дозолити комусь, а вдруге ради грошей. А чи не задумувались ви, що можна вийти заміж і задля втіхи?
— Втіха! Оце утнули! У подружньому житті нема ніякої втіхи.
— Нема? Невже й справді?
Вона трохи заспокоїлась і відчула, як до неї під впливом бренді вертається природжена її схильність говорити без манівців.
— Бо тільки чоловіки знаходять у цьому втіху, хоч і бозна-чому. Я ніколи не могла цього зрозуміти. А жінці перепадають з того всього тільки харчі, купа роботи, чоловічі примхи та ще по дитині щороку.
Він засміявся так голосно, аж луна розкотилася в тиші, і Скарлет почула, як рипнули кухонні двері.