— Цитьте! У Мамки слух, як у рисі, та й не годиться сміятись на весь голос, коли тільки-но... перестаньте сміятись. Ви ж знаєте, що я маю рацію. Втіха! Ото дурниці!
— Я сказав, що вам не пощастило з вашими шлюбами, і ваші слова це підтверджують. Ви одружилися спершу з підлітком, а вдруге з підстарком. До того ж я певен — ваша мати напучувала вас, що жінка має терпіти «всі ці речі» заради майбутньої радості материнства. Але ж насправді зовсім не так. Чом би вам не спробувати вийти за пристойного молодика, що має препогану репутацію і знає, як обходитися з жінками? Отоді б ви спізнали втіху, яку може дати подружнє життя.
— Ви невихований і зарозумілий, і наша розмова, здається, зайшла надто далеко. Вона стала... просто соромітною.
— Але й вельми цікавою, хіба ні? Я ладен закластися, що ви ще ніколи не обговорювали шлюбних стосунків з жодним чоловіком, навіть з Чарлзом чи Френком.
Скарлет подивилася на нього спідлоба. Рет забагато знає. І звідки він усього цього набрався про жінок? Знати стільки — аж непорядно.
— Не суптеся так. Назвіть лише день, Скарлет. Щоб не зашкодити вашому доброму імені, я не наполягаю на негайному шлюбі. Ми почекаємо, скільки вимагає пристойність. До речі, а скільки саме часу вона вимагає?
— Але я ще не дала згоди на одруження з вами. В таку пору непристойно навіть згадувати про ці речі.
— Я пояснив вам, чому мені довелося завести про них мову. Завтра я від’їжджаю, а з мене занадто ревний коханець, щоб і далі тамувати свою пристрасть. Хоча, можливо, я був надміру запальний у вияві власних почуттів.
Раптовим порухом, що аж злякав її, він зсунувся з канапи на підлогу, укляк і швидко задекламував:
— Даруйте мені, що вражаю вас імпульсивністю своїх емоцій, люба моя Скарлет... я маю на увазі — люба моя місіс Кеннеді. Ви не могли не помітити, що від певного часу приязнь, яку я леліяв у своєму серці до вашої особи, переросла у глибше почуття, почуття прекрасніше, чистіше, священніше. Чи вільно мені назвати його вам? Ах, це ж кохання надало мені відваги!
— Встаньте,— благально озвалася Скарлет.— У вас такий блазнюватий вигляд. Що, як увійде Мамка й побачить вас?
— Вона буде ошелешена й просто очам не повірить, уперше побачивши навіч моє джентльменство,— відповів Рет, легко зводячись на ноги.— Слухайте, Скарлет, ви ж не дитина й не дівчинка, щоб відмахнутись від мене безглуздими вимовками про пристойність і таке інше. Тож скажіть, чи вийдете за мене, коли я повернуся, бо як ні, то їй же Богу я нікуди не поїду. Я снуватиму біля вашого дому, щовечора гратиму на гітарі під вашим вікном, виспівуватиму на весь голос і так вас скомпрометую, що вам хоч-не-хоч доведеться одружитися зі мною, аби врятувати свою репутацію.
— Та будьте ж розважливим Рете я взагалі ні з ким не хочу одружуватись.
— Не хочете? Але ви не кажете справжньої причини. Це не може бути дівчача боязкість. Тоді що ж це?
Нараз вона згадала Ешлі й побачила його так виразно, ніби він стояв ось тут поряд — ясноволосий, мрійноокий, сповнений гідності, такий цілковито відмінний від Рета. Саме в Ешлі полягала справжня причина, чому вона не хотіла знову виходити заміж, хоч і не мала нічого проти Рета, бо ж часами він навіть подобався їй. Вона належала Ешлі довік-віку. Чарлі або Френкові вона ніколи не належала, і так само ніколи не могла б направду належати Ретові. Кожна часточка її душі, майже все, що вона робила в житті, чого прагнула, чого домагалася — все це належало Ешлі й зроблено було тому, що вона кохала Ешлі. Вона належала Ешлі й Тарі. Усмішки й поцілунки, якими вона обдаровувала Чарлза й Френка, насправді належали Ешлі, дарма що він ніколи на них не претендував, та й ніколи не претендуватиме. Просто десь у глибині істоти жило в ній жадання зберегти себе для нього, хоч вона розуміла, що він ніколи й не прийме її дарунка.
Скарлет не усвідомлювала, що обличчя її змінилося, що задума надала йому такої лагідності, якої Рет ще ніколи не бачив. Він дивився на розкосі зелені очі Скарлет, широко розведені й імлисті, на ніжний вигин її уст, і на мить йому забило подих. Потім один кутик його рота різко смикнувся донизу, і в нього вихопилось:
— Ну ж і дурна ви, Скарлет О’Гаро!
І ще не встигла вона виринути думкою із своєї замрії, а вже його руки обхопили її так міцно й упевнено, як ото давно колись на нічній дорозі до Тари. Вона відчула, що стає безпорадною і слабосилою, що хвиля тепла затоплює її всю й робить безвільною. А погідне обличчя Ешлі Вілкса розпливається і тоне у порожнечі. Рет перехилив її голову через свою руку й став цілувати, спершу легенько, а тоді щодалі пристрасніше, аж зрештою вона почала пригортатись до нього, як до єдиного певного опертя в цьому розгойданому п’янкому світі. Його пожадливий рот розтуляв її тремкі уста, примушував збудливо тріпотіти її нерви, викликаючи в ній відчуття, яких вона ніколи раніш не знала й не думала, що може їх спізнати. І ще не віддавшись остаточно запаморочливому вихорові, вона зрозуміла, що відповідає на Ретові поцілунки.