Вона запопадливо купувала один за одним подарунки для рідні. Пухнасте щеня сенбернара для Вейда, який віддавна мріяв про такого песика, перське кошеня для Бо, кораловий браслет для маленької Елли, важке кольє з дармовисами із селеніту для тітоньки Туп, повний Шекспір для Мелані й Ешлі, розшита ліврея та ще високий кучерський циліндр з китичкою для дядька Пітера, крам на сукні для Ділсі й куховарки, коштовні презенти для всіх у Тарі.
— А що ти купила для Мамки? — запитав її Рет, дивлячись на купу дарунків, розкладених на ліжку в їхньому готельному номері, і виносячи щеня з кошеням до гардеробної.
— Анічого. Вона така поганюча. Чого я купуватиму їй подарунка, коли вона обізвала нас мулами?
— А чому ти так обурюєшся, чуючи правду, моя крихітко? Ти повинна щось купити Мамці. Ти розіб’єш їй серце, якщо нічого не подаруєш, а такі серця, як у неї, занадто цінні, щоб їх розбивати.
— Нічого я їй не привезу. Вона не заслужила.
— Тоді я сам куплю їй дарунка. Пригадую, моя нянька завжди казала, що коли вона вознесеться до раю, то хотіла б мати на собі нижню спідницю з такої цупкої тафти, яка стоїть лубом і шелестить при найменшому порусі. Господь Бог тоді подумав би, наче її пошито з янгольських крилець. Я куплю Мамці червоної тафти й замовлю з неї елегантну нижню спідницю.
— Вона не прийме її від тебе. Вона швидше помре, ніж ту спідницю одягне.
— Я не сумніваюся. Але все-таки я це зроблю.
Крамниці в Новому Орлеані були такі розкішні й заманливі, і ходити по них з Ретом було так цікаво! Та й обідати з ним теж було неабияк цікаво і навіть більш захоплювало, ніж відвідини крамниць, бо він знав, що замовити і як воно має бути приготовлене. Новиною для Скарлет, і то дуже збудливою, виявилися вина, лікери й шампанське у Новому Орлеані, бо ж вона досі знала тільки ожинове й виноградне вино домашнього виробу та «непритомне бренді» тітоньки Туп, але все перевершували страви, що їх замовляв Рет. Наїдки — це було найкраще з усього, що мав Новий Орлеан. Пригадуючи гіркі голодні будні в Тарі й пізніші нестатки, Скарлет відчувала невтоленний голод на ці смачнющі потрави. Суп із стручків бамії, креольські креветки, голуби у вині, устриці у хрусткому тісті під сметанним соусом, гриби, «солодке м’ясо» й індича печінка, риба, вигадливо засмажена у проолієному папері, і цитрини! Апетит у Скарлет був невситимий, бо тільки-но вона згадувала вічний той арахіс, та сушений горох, та солодку картоплю в Тарі, як зразу ж ладна була з новою силою накидатись на креольські потрави.
— Ти їси, наче востаннє в житті,— зауважив їй якось Рет.— Не вишкрібай усе з тарілки, Скарлет. Запевняю тебе, на кухні ще є. Досить лише сказати офіціантові. Якщо ти не перестанеш об’їдатись, то розбухнеш, як кубинська матрона, і мені доведеться взяти розлучення з тобою.
Але вона тільки показала йому язика й замовила ще одне тістечко, щедро натоптане кремом і полите шоколадом.
Якою втіхою було витрачати вволю грошей і не оглядатися за кожним центом, не ощадити на кожному кроці то на сплату податків, то на купівлю мулів! Якою втіхою було перебувати в товаристві людей веселих і багатих, а не таких, як благородні й убогі атлантці! Якою втіхою було носити шелесткі грезетові сукні, що вирізняють твій стан і виставляють на видноту всю шию та руки і значну частину грудей, і знати, з яким захватом дивляться на тебе чоловіки! І якою втіхою було їсти все що хочеш, не наражаючись на докір, що дамі, мовляв, це не личить. І пити шампанського скільки душа запрагне. Коли Скарлет уперше перебрала міру з питвом, то вранці після пробудження їй дуже тріщала голова, і було трохи соромно, що на зворотній дорозі до готелю, їдучи у відкритому екіпажі вулицями Нового Орлеана, вона голосно виспівувала «Гарний стяг наш голубий». Вона ще ніколи в житті не бачила захмелілої дами, єдина п’яна жінка, яка трапилась їй на очі, була Краля Вотлінг того дня, коли впала Атланта. Скарлет не могла погляду підвести на Рета, такий пік її сором, але його ця пригода, здавалося, тільки розважила. Хоч би що Скарлет робила, він сприймав це як забавку, так наче вона була грайливим кошеням.