— Я від жодного слова не відмовлюся,— повторила вона.
— В такому разі я дякую долі, що ти більше не живеш під моїм дахом,— промовила Мелані крижаним тоном.
Індія схопилась на рівні, червона барва залила її блідаве обличчя.
— Мелані, ти... ти моя невістка... ти ж не сваритимешся зі мною через цю безпутну...
— А Скарлет теж моя невістка,— відказала Мелані, дивлячись просто в очі Індії, як зовсім чужій людині.— І дорожча мені за рідну сестру. Якщо ти забула, скільки вона зробила мені добра, то я ні. Скарлет сиділа біля мого ліжка під час усієї облоги, хоча могла б поїхати додому, адже навіть тітонька Туп утекла тоді до Мейкона. Вона допомогла мені при пологах, коли янкі були під Атлантою, і морочилася зі мною й Бо всю цю страшну дорогу до Тари, коли могла залишити мене тут у шпиталі на поталу янкі. І доглядала мене, й годувала, хоч сама насилу стояла на ногах з виснаги й голоду. А що я була хвора й слаба, мені дали найкращий матрац у Тарі. І коли я звелася на ноги, мені віддали єдину цілу пару взуття. Ти, Індіє, можеш і забути це все, але я не можу забути. І коли Ешлі повернувся додому, слабосилий, зневірений, без домівки, без цента в кишені, вона прийняла його в дім, як рідна сестра. І коли ми думали, що доведеться виїхати на Північ, і у нас розривалося серце, що муситимем покинути Джорджію, Скарлет з доброї своєї волі взяла Ешлі управителем на власний тартак. А капітан Батлер, щира душа, врятував Ешлі життя. Звісно, що Ешлі не може мати ніяких претензій до нього! А я вдячна, всією душею вдячна Скарлет і капітанові Батлеру. Але ти, Індіє! Як ти можеш забути все, що Скарлет зробила для мене й Ешлі? Як ти можеш так дешево цінувати братове життя, щоб ганьбити людину, яка його врятувала? Та якби ти впала навколішки перед капітаном Батлером і Скарлет, і того було б мало!
— Але ж, Меллі,— рішуче втрутилась місіс Меррівезер, уже встигнувши прийти до тями,— так не годиться розмовляти з Індією.
— А що ви сказали про Скарлет, я теж чула! — скрикнула Мелані, крутнувшись до тілистої матрони з виглядом дуелянта, що, витягши лезо з одного подоланого супротивника, запекло накидається на другого.— І вас чула, місіс Елсінг! Що ви думаєте про неї у своїх дрібненьких душах — мене не цікавить, це ваша справа. Але що ви кажете про неї у моєму домі й у моїй присутності, це вже моя справа. Тільки як ви можете не те що говорити, а навіть думати про неї таку бридоту? Невже ваші чоловіки такі байдужі вам, що ви радше бачили б їх мертвими, ніж живими? Невже ви не відчуваєте вдячності до людини, яка врятувала їм життя, і то ризикуючи своїм власним? Адже янкі запросто могли запідозрити, що він входить до клану, і тоді вся правда вийшла б назовні! І його тоді повісили б. Але він поставив на карту своє життя задля ваших чоловіків. Задля вашого тестя, місіс Меррівезер, і вашого зятя, і двох ваших небожів. І задля вашого брата, місіс Боннел, і ваших сина й зятя, місіс Елсінг. Невдячні, ось які ви! І я вимагаю, щоб ви всі вибачилися переді мною.
Місіс Елсінг була вже на ногах; міцно стиснувши губи, вона хапливо запихала своє шитво до кошика.
— Якби хтось мені сказав, що ти можеш стати такою невихованою, Меллі... Ні, я не вибачатимуся, Індія правду сказала. Скарлет — легкодумна, безпутна жінка. Я не можу забути, як вона поводилася під час війни. І не можу забути, що, розжившись трохи на гроші, вона повелася як біла голодранка...
— Ви не можете забути того,— відрубала їй Мелані, беручись під боки своїми малими кулачками,— що вона вигнала Г’ю, коли він виявився нездатним заправляти тартаком.
— Меллі! — хором зойкнули дами.
Місіс Елсінг високо закинула голову й рушила до виходу. Уже взявшись за кулясту ручку дверей, вона зупинилася й обернулась.
— Меллі,— промовила вона, і голос її злагіднів,— голубонько, ти краєш мені серце. Я була найближчою подругою твоєї матері й допомагала докторові Міду, коли ти приходила на світ, і я любила тебе, як рідну дитину. Якби це якась поважна справа, то, може, мені було б не так тяжко чути твої слова. Та коли йдеться про таку жінку, як Скарлет О’Гара, що здатна накапостити й тобі, як і кожному з нас...
На очі Мелані навернулися сльози при перших словах місіс Елсінг, але обличчя її спохмурніло, коли літня дама скінчила.
— Я хочу, щоб ви знали,— промовила Мелані,— що та з вас, котра не відвідає Скарлет, може ніколи не приходити й до мене.
Почувся шемріт збуджених голосів, і дами збентежено посхоплювалися з місця. Місіс Елсінг впустила на підлогу швацького кошика й вернулась до вітальні, а штучна її гривка зсунулась набік.