Вона несміливо поклала руку Скарлет на плече. Але та скинула її, ревно шкодуючи, що не може визвіритись на зовицю, як, бувало, визвірявся на когось Джералд у нападі шалу. Мелані, однак, витримала її гнівний спалах. І, дивлячись на сповнені люті зелені очі Скарлет, вона випростала свої тендітні плечі й пройнялась таким почуттям гідності, що аж дивно було при її дитинній постаті та обличчі.
— Мені жаль, що тобі це неприємно, моя люба, але я не можу спілкуватися з губернатором Буллеком або з будь-ким із республіканців та пристібаїв. І я не хочу бачитися з ними ані в твоєму домі, ані деінде. Навіть коли мені доведеться... навіть коли...— Мелані напружено шукала, яке б таке найгостріше слово сказати.— Навіть коли доведеться показати себе нечемною.
— То це ти ганиш моїх друзів?
— Ні, люба. Але вони твої друзі, а не мої.
— Ти ганиш мене, що я приймаю губернатора у себе в домі?
Приперта до муру, Мелані, однак, мужньо витримала погляд Скарлет.
— Дорогенька, коли ти щось робиш, то маєш на це достатні підстави, а я, люблю тебе й довіряю тобі, і не маю права тебе ганити. І нікому не дозволю тебе ганити в моїй присутності. Але ж, Скарлет! — Раптом гострі слова нестримною лавою ринули з неї, а в тихому її голосі забриніла неприхована зненависть.— Як ти могла забути, що ці люди заподіяли нам? Як ти могла забути про смерть дорогого Чарлі, про підірване здоров’я Ешлі, про спалені Дванадцять Дубів? Ох Скарлет, як ти могла забути того страшного мародера, якого застрелила, коли він схопив швацьку скриньку твоєї матері? Як ти могла забути Шерманових солдатів у Тарі, що забрали навіть нашу білизну?! І мало не спалили дім, і хотіли вкрасти шаблю мого батька! Ох Скарлет, це ж ті самі люди, що грабували нас, мордували й полишали на голодну смерть, а ти запрошуєш їх до себе на прийом! Ті самі, що настановили чорношкірих над нами, що окрадають нас і позбавили наших чоловіків права голосу! Я не можу цього забути. І не забуду ніколи. І не допущу, аби мій Бо забув, і навчу моїх онуків ненависті до цих людей, і навіть онуків моїх онуків, якщо Бог дозволить мені так довго прожити! А ти, Скарлет, невже ти могла забути?
Мелані примовкла, переводячи подих, а Скарлет дивилась на неї широко розплющеними очима — гнів її поволі вщухав під впливом тремтячого від обурення голосу Мелані.
— Ти гадаєш, я зовсім дурепа? — нетерпляче скрикнула Скарлет.— Звичайно, я все пам’ятаю! Але це все належить минулому, Мелані. А нам треба по змозі більше взяти з тих обставин, які ми маємо, і саме цього я й прагну. Губернатор Буллек і дехто з пристойніших республіканців можуть нам у цьому дуже допомогти, якщо з ними як слід поладнати.
— Пристойних республіканців узагалі немає,— відрубала Мелані.— І я не хочу ніякої допомоги від них. І не збираюся брати щось із тих обставин... якщо це пов’язано з янкі.
— Боже милий, але нащо ти так злишся, Меллі?
— Ой! — скрикнула Мелані, в якій раптом наче озвалося сумління.— Ну й розходилася ж я! Скарлет, я зовсім не хотіла ображати тебе або ганити. Кожен мислить по-своєму, і кожному вільно мати свою думку. А тебе, моя дорогенька, я люблю, і ти це знаєш, і хоч би що ти зробила, я своєї думки не зміню. Але ж і ти мене ще любиш, правда? Ти ж не маєш ненависті до мене, ні? Я б не витримала, Скарлет, якби щось таке сталося між нами... після всього того, що ми перетерпіли разом! Скажи мені, що ти не гніваєшся.
— Це все дурниці, Меллі, і нема чого зчиняти бурю у склянці води,— буркнула Скарлет, але не відтрутила руки, якою Мелані обережно обняла її за стан.
— Ну от ми й порозумілися,— зраділа Мелані й докинула тихо: — Я хочу, щоб ми заходили одна до одної, як давніше, дорогенька. Ти тільки попереджуй мене, в які дні у тебе бувають республіканці та пристібаї, і я тоді вже сидітиму вдома.
— А мені байдужісінько, приходитимеш ти до мене чи ні,— сказала Скарлет, одягаючи капелюшка і рвучко кидаючись до дверей. І в цю мить — наче на втіху своєму враженому марнославству — побачила, як болісно скривилось обличчя Мелані.
Кілька тижнів після першого прийому Скарлет дуже важко було вдавати, ніби її зовсім не обходить громадська думка. Коли до неї більше ні разу не заходив ніхто з давніх знайомих, окрім Мелані, Туп, дядечка Генрі й Ешлі, коли вони перестали присилати їй запрошення на свої скромні вечірки, Скарлет була щиро ображена й пригнічена. Хіба ж вона не показала, що пускає в непам’ять заподіяну їй кривду, що не держить зла у серці на тих, хто пліткував і оббріхував її? Не могли ж вони не бачити, що вона так само, як і вони, не любить губернатора Буллека, і що тільки і практичних міркувань мусить бути з ним люб’язна. Ідіоти! Якби всі люб’язніше ставились до республіканців, Джорджія дуже швидко виборсалася б з теперішньої скрути.