Скарлет не усвідомлювала тоді, що одним своїм ударом перетяла назавжди благеньку сув’язь, яка ще єднала її з давніми часами й давніми друзями. Навіть впливу Мелані не вистачило б наново сточити ту тонку, мов павутинка, ниточку. До того ж Мелані, розгублена й вражена до глибини душі, але все-таки вірна Скарлет, і не пробувала допомогти їй. І навіть якби Скарлет захотіла вернутись до колишніх звичаїв і колишніх друзів, це було б уже неможливо. Місто тепер обернулося до неї твердим, наче з граніту витесаним, обличчям. Ненависть, яку збудив до себе Буллеків режим, поширилася й на Скарлет — ненависть, що в ній мало було вогню й шалу, а більше холодної непоступливості. Скарлет злучила свою долю з ворогом, і тепер безвідносно до свого походження й родинних зв’язків опинилася в стані перекинчиків, негролюбів, зрадників, республіканців, ну і пристібаїв.
Деякий час гостро переживаючи все це, Скарлет урешті відчула, що позірна її байдужість переростає у справжню. Вона взагалі ніколи глибоко не замислювалася над перепадами людської поведінки, та й своїми власними вчинками не надто переймалася, коли щось виходило не так. Невдовзі вона махнула рукою на те, якої думки про неї Меррівезери, Елсінги, Вайтінги, Боннели, Міди й подібні до них. Її задовольняло те, що Мелані заходила до неї і приводила з собою Ешлі, а якраз про Ешлі їй найбільше й ішлося. В Атланті знайдуться й інші люди, які охоче буватимуть на її прийомах, люди набагато ближчі їй, ніж ті тупоголові старі квочки. Вона може мати повен дім гостей, коли тільки схоче, і то куди цікавіших і куди краще вбраних, аніж оті набурмосені ригористичні старі дурепи, що так її осуджують.
Люди ці жили віднедавна в Атланті. Декотрі з них належали до давніших знайомих Рета, декотрі спільно з ним брали участь у таємничих аферах, про які Рет висловлювався: «Це звичайні оборудки, моя крихітко». Були серед них подружжя, з якими Скарлет запізналася, мешкаючи в готелі «Національ», були також урядовці з канцелярії Буллека.
Нове оточення Скарлет виглядало досить строкато. Входили до нього такі собі Гелерти, що проживали вже в кільканадцятьох штатах, і з кожного мусили втікати без оглядки, коли викривалися їхні махінації; Коннінгтони, зв’язки яких з Бюро звільненців в одному віддаленому штаті виявилися надзвичайно прибутковими з огляду на темноту негрів, що їхні інтереси вони буцімто обстоювали; Діли, які успішно збували урядові Конфедерації черевики на картонних підошвах, аж поки врешті довелося їм останній рік війни провести в Європі; Гандони, які значилися в поліційних досьє багатьох міст і при тому спромагалися й далі діставати вигідні контракти у властей різних штатів; Карагени, які почали кар’єру в картярському закладі, а тепер вели гру на більші ставки, за гроші штату будуючи залізницю на папері; Флаерті, що у 1861 році накупили солі по центові за фунт і збили добрі гроші, продавши її по п’ятдесят центів у 63-му; Барти, власники найбільшого публічного дому в північному метрополісі під час війни, а тепер приналежні до найдобірнішого грона саквояжників.
З такими-от людьми найчастіше спілкувалася Скарлет, хоч на більших її прийомах у числі гостей бували й особи культурні та освічені, багато хто пристойного роду. З Півночі до Атланти поряд із саквояжницькими «аристократами,» прибували й представники респектабельнішої верстви, приваблені бурхливою діловою активністю міста в цей період відбудови й дальшого розросту. Заможні родини янкі посилали своїх синів на Південь освоювати ці нові для них краї, а офіцери-янкі, вийшовши у відставку, оселялися назавжди в цьому місті, яке їм так важко було завоювати. Чужинці в чужому місті, вони спершу охоче приймали запросини на розкішні бенкети у багатої і гостинної місіс Батлер, але невдовзі переставали в неї бувати. Як порядним людям, їм вистачало короткочасного знайомства з саквояжниками та їхнім урядуванням, щоб перейнятися до них такою самою відразою, яку відчували й уродженці Джорджи. Значна частина цих прибульців стала демократами, вони зробилися ще й ревнішими південцями, ніж самі південці.
З інших знайомих Скарлет деякі залишалися в її колі тільки тому, що десь інде не мали доступу. Їм любіші були б статечні вітальні «старої гвардії», але що ж, як там їх не хотіли бачити! Серед них траплялися навчительки-янкі, що прибули на Південь з бажанням духовно просвітити негрів, а також пристібаї, що вродилися добрими демократами, але після капітуляції перекинулись на бік республіканців.