Важко сказати, яка з цих двох категорій була більш ненависна для місцевих старожилів — непрактичні навчительки-янкі чи пристібаї, хоч імовірніше таки другі. Щодо на вчительок, то їх можна було збути словами: «Та й що ти візьмеш з цих негролюбів-янкі? Звісно, їм здається, що негри нічим не згірші, як вони самі!» А от для джорджіанців, які зі шкурних інтересів поробилися республіканцями, не було ніякого виправдання.
«Ми ж можемо жити надголодь. То чому не можете й ви?» — десь отак міркували ті, що належали до «старої гвардії». Багато хто з недавніх воїнів-конфедератів, знаючи, як розпачливо переживають їхні колишні товариші по зброї нужденність власної рідні, досить толерантно ставився до них, коли ті змінювали політичні барви, аби забезпечити матеріально своїх близьких. Але жінки зі «старої гвардії» були невблаганні й непоступливі, і саме вони й становили підпору традиційного соціального устрою. Їхня Благородна Справа, хоч і програна, стала тепер для них дорожчою і ближчою, ніж у пору найвищої своєї слави. Тепер вона зробилася справжнім фетишем. Усе, що її стосувалося, було священним — могили полеглих за неї, поля битв, обстріпані стяги, перехрещені шаблі на стінах, вицвілі листи з фронту, самі ветерани. І ці жінки нізащо не надавали допомоги й не виявляли співчуття недавнім супротивникам, як і не збиралися пускати їх до себе на поріг, а тепер до цих супротивників вони залічили й Скарлет.
У цієї строкатої громади, зведеної докупи силою політичних обставин, лише одне було спільне: гроші. А що більшість із них до війни ніколи не мала в кишені заразом і двадцяти п’яти доларів, то тепер їх пойняла така хіть марнотратства, якої в Атланті ще не бачено.
Відколи республіканці допалися до політичного керма, місто ввійшло у смугу тринькання грошей та самохвальства, коли зовнішня добропристойність лише тоненькою плівкою прикривала вульгарність і зіпсуття. Ніколи раніше межа поміж дуже багатими й дуже бідними не пролягала так виразно. Ті, хто опинився нагорі, ні крихти уваги не приділяли обділеним долею. За винятком, ясна річ, негрів. Цим належалось давати все найкраще. Найкращі школи, й житла, й одежу, й розваги, бо вони були силою в політиці, і кожен негритянський голос щось важив. Що ж до недавно зубожілих городян, то вони могли собі й голодувати, й падати від знемоги серед вулиці — новобагатьків-республіканців це анітрохи не обходило.
На хвилі цієї вульгарності тріумфально пливла вперед Скарлет — молода дружина, сліпучо гарна у своєму елегантному вбранні, захищена від знегод Ретовими грішми. Ця доба якнайкраще їй відповідала — брутальна, розперезана й криклива, повна до несмаку пишно виряджених жінок, до відрази пишно умебльованих будинків, коли не знали міри в хизуванні коштовностями, кіньми, харчами, напоями. Зрідка задумуючись над цим, Скарлет добре розуміла, що, як на суворі приписи Еллен, жодної з її теперішніх приятельок не можна було б назвати дамою. Але вона вже стільки разів переступала через материні приписи, почавши від того далекого дня, коли у вітальні в Тарі вирішила зробитися Ретовою коханкою, що тепер її не часто мучили докори сумління.
Може, й справді нових її приятелів не можна було б зарахувати до дам і джентльменів у точному розумінні цих слів, але, як і з новоорлеанськими приятелями Рета, з ними було так цікаво! Куди цікавіше, ніж з упокореними й побожними читальниками Шекспіра, друзями з її давнішої атлантської пори. А вона ж — коли не брати до уваги короткого медового місяця — так довго жила, не знаючи втіхи в житті! І такий довгий час не відчувала себе в безпеці! Тож тепер, відчувши себе забезпеченою, вона захотіла танцювати, розважатись, веселитися, смакувати наїдки й добре вино, одягатися в шовки й атласи, вилежуватись на пухових постелях та м’яких канапах. І все це вона й робила. Підохочувана ледь іронічною поблажливістю Рета, позбувшись гальмівних стримів, які тяжіли над нею в дитинстві, звільнившись нарешті від страху перед злиднями, вона віддалася на волю розкошів, про які так часто мріяла — чинила так, як їй хотілося, і посилала під три чорти всіх, кому це не подобалось.
Її змагало приємне сп’яніння, властиве людям, чий спосіб життя — це відвертий виклик добропристойності, таким, як-от картярі, шахраї, великосвітські авантюристи, всі ті, що успіх свій завдячують лише власній промітності. Вона говорила й робила все, що було їй до вподоби, і невдовзі у своїй зухвалості перейшла будь-які межі.
Скарлет не приховувала погорди до своїх нових приятелів з республіканців та пристібаїв, але ні до кого не виказувала такої нечемності й зухвальства, як до офіцерів-янкі з місцевої залоги та їхніх родин. З усієї різнорідної людської маси, що насунула до Атланти, військові були єдині, кого вона не хотіла терпіти й приймати у себе. Вона навіть свідомо намагалася виявляти до них зневагу. Не тільки Мелані не могла забути, що означає синя уніформа. Для Скарлет ця уніформа, ці золоті гудзики були нагадуванням про страхи облоги і втечі, про грабунки й пожежі, про розпачливі нестатки й виснажливу працю в Тарі. Тепер, ставши багатою й відчуваючи міцну опору в дружбі з губернатором та численними впливовими республіканцями, вона могла дозволити собі зневажливе ставлення до кожного в синій уніформі, з ким стикалася. І таки й виявляла його раз у раз.