— А ось тут,— відповів Рет і, підхопивши Вейда, посадив собі на коліно.— Мій хлопчик це ти і є, синку.
На хвильку відчуття безпеки і щастя від того, що він комусь потрібен, так гостро пройняло Вейда, аж він ледве знову не заплакав. Судомно проковтнувши грудку в горлі, він припав головою до Ретового жилета.
— Ти ж мій хлопчик, правда-бо?
— А хіба може бути... ну, щоб у когось було два тата? — поцікавився Вейд, в якому вірність ніколи не баченому батькові змагалася з любов’ю до цього чоловіка, що так добре його розумів.
— Може бути,— твердо сказав Рет.— Так само, як ось ти синок своєї мами й заразом тітусі Меллі.
Вейд завважив ці слова. У них був певний сенс, як йому здалося, тож він усміхнувся й несміливо потерся спиною об Ретове плече.
— Ви розумієте маленьких хлопчиків, правда, дядечку Рете?
Смугляве обличчя Рета знов посуворішало й губи сіпнулися, як до усміху.
— Авжеж,— відповів він.— Я розумію маленьких хлопчиків.
На мить у Вейді озвався той самий страх, що й недавно, страх і раптові ревнощі. Дядечко Рет думав зараз не про нього, а про когось іншого.
— Але у вас нема інших маленьких хлопчиків, ні?
Рет опустив Вейда на підлогу.
— Ось зараз я вип’ю, і ти теж вип’єш зі мною, Вейде. Це буде твоя перша в житті чарочка, і ти вихилиш її на честь своєї нової сестрички.
— Але у вас таки нема інших...— не відступався Вейд, однак, побачивши, як Рет сягнув по пляшку з вином, забув про все інше, захоплений тим, що прилучається до цього дорослого ритуалу.
— Ой ні, дядечку, мені не можна! Я обіцявся тітусі Меллі, що не питиму, поки не скінчу університету, і коли я дотримаю обіцянки, вона подарує мені годинника.
— А я подарую тобі ланцюжка до годинника... ось цього, якого я ношу, якщо він тобі подобається,— сказав Рет і знов усміхнувся.— Тітуся Меллі слушно таку умову поставила. Але вона мала на думці горілку, а не вино. Ти, синку, повинен навчитися пити вино, як джентльмен, і саме зараз добра нагода почати цю науку.
Вправним рухом він долив до кларету води з карафки, аж рідина стала ледь-ледь рожева, і подав чарку Вейдові. Цю мить до їдальні ввійшла Мамка. Вона перевдяглася у свою найкращу святкову чорну сукню, на ній був новенький фартух, а на голові накрохмалена косинка. Коли вона ступала, похитуючи стегнами, чути було, як шелестіли під сукнею її шовкові спідниці. Заклопотаність уже зникла в неї з обличчя, а майже беззубий рот широко всміхався.
— З новонародженою вас, місте’ Рете! — сказала вона.
Вражений подивом, Вейд затримав чарку біля самого рота. Адже він знав, що Мамка завжди недолюблювала його вітчима. Він ні разу не чув, щоб вона звернулась до нього інакше, як «кап’тане Батлер», і взагалі ставилася вона до нього чемно, але холодно. А це — Мамка просто сяє, пританцьовує, та ще й називає його «містером Ретом»! ну ж і день сьогодні дивовижний!
— Мамці ми, гадаю, наллємо краще рому, ніж кларету,— сказав Рет, простягаючи руку до погрібця й видобуваючи окладкувату пляшку.— А гарненьке немовлятко, правда, Мамко?
— А й гарненьке,— відказала та і, вихиливши чарку, голосно прицмокнула.
— І хіба ти бачила коли гарніше?
— Знаєте, сер, міс Скарлет, коли вродилася, була ще й яка гарненька, а все ж не така.
— Ще одну чарочку, Мамко,— мовив Рет і докинув серйозним тоном, хоч в очах його грали блищики: — Але що це так шелестить?
— Та нічо’ такого, місте’ Рете, це ті’ки моя шовкова спідниця! — Мамка хихотнула й крутнулася всім своїм дебелим тулубом.
— Тільки шовкова спідниця! Не вірю. Шелестить, як ціла купа сухого листя. Ану-но я гляну. Підсмикни лишень сукню.
— Місте’ Рете, як так можна! Ох-хо-хо, Боженьку мій!
Мамка писнула легенько, відступила на крок-другий і з цієї відстані скромно піднесла поділ сукні на кілька дюймів, показуючи оборки нижньої спідниці з червоної тафти.
— Довго ж ти, Мамко, розважала, поки зібралась її одягти,— пробурчав Рет, хоч у чорних його очах поблискував сміх.
— А так, довго-таки.
Тоді Рет сказав кілька слів, яких Вейд не зрозумів.
— То вже нема мула в кінській збруї?
— Ай, місте’ Рете, так це міс Скарлет була така недобра, що вам усе сказала! Але ви не маєте серця на стару негритянку?
— Ні, не маю, анітрохи. Я тільки хотів знати. Ще чарочку, Мамко. Бери собі всю пляшку. Випий, Вейде. І скажи нам тост.
— За здоров’я сестрички! — вигукнув Вейд і перехилив чарку аж до дна. Похлинувшись, він закашлявся й почав гикати, а двоє дорослих засміялися і стали поплескувати його по плечах.
Поводився Рет від часу народження дочки так дивно, що городянам довелося змінити усталену думку про нього, хоч і як важко це було всім, у тому числі й Скарлет. Хто б міг уявити, що з усіх людей саме він так відверто, так безсоромно похвалятиметься своїм батьківством? Надто ж коли зважити на ту делікатну обставину, що первістком його виявилась дівчинка, а не хлопчик?