Скарлет похлинулася, бо вона вже виклала все, що хотіла, і їй більше нічого було додати. Тепер вона побачила, які наївні були її сподівання по-дружньому порозумітися в такій важливій справі, тим паче коли йшлося про такого шкурника, як Рет.
— Ти сьогодні їздила на лісовий склад, чи не так?
— А яке це має відношення?
— Ти, здається, любиш собак, Скарлет? То яких ти волієш — тих, що на сіні, чи тих, що при ділі?
Натяк не дійшов до неї, бо всю її поглинали дедалі більша злість і розчарування.
Рет легко звівся на ноги і, підійшовши ближче, взяв її рукою за підборіддя й задер обличчя вгору.
— Яка ж ти дитина! Мала трьох чоловіків, але так нічого й не пізнала в чоловічій натурі. Тобі здається, що чоловік наче літня дама в перехідному віці.
Він грайливо ущипнув її за підборіддя й забрав руку. Тоді звів чорну брову й кинув на Скарлет довгий холодний погляд.
— Скарлет, зрозумій одне. Якби ти й твоя постіль ще приваблювали мене, я б не зупинився ні перед якими замками та вмовляннями. І я не мав би чого соромитись, бо ми уклали між собою угоду — угоду, яку я дотримую, а ти порушуєш. Що ж, зберігай своє ліжко в цноті, моя люба.
— Ти хочеш сказати,— обурено скрикнула Скарлет,— що тебе зовсім не обходить...
— Я тобі обрид, чи не так? Ну то знай, що жінки обридають швидше, ніж чоловіки. Пильнуй свою незайманість, Скарлет. Це мені зовсім не завадить. І це не має ніякого значення.— Він знизав плечима й осміхнувся.— На щастя, у світі повно й інших ліжок... і в більшості їх повно жінок.
— То ти хочеш сказати, що здатний на те...
— Яке ж ти невиннятко! Авжеж-бо. То ще дивно, що я так довго від цього утримувався. Я ніколи не вважав, що вірність — це чеснота.
— Я кожну ніч замикатиму двері на ключ!
— Навіщо завдавати собі цей клопіт? Якби я захотів тебе, ніякий замок не став би мені на заваді.
Рет одвернувся, немов даючи взнаки, що тему розмови вичерпано, і вийшов зі спальні. Скарлет чула, як він повернувся до дитячої кімнати, де його радо привітали діти. Вона рвучко сіла. Ось і вийшло по її волі. Цього вони обоє хотіли, вона й Ешлі. Але це чомусь не дало їй полегкості. Самолюбство її зазнало удару: Скарлет брала злість, що Рет так легко з цим примирився, що він не жадав її, що для нього однаково, чи вона, чи інші жінки на інших ліжках.
Їй хотілося обдумати, в якій такій делікатній формі повідомити Ешлі, що вона й Рет перестали жити як чоловік і жінка. Але вона розуміла, що тепер не зможе цього зробити. Все якось неймовірно ускладнилось, і вона вже взагалі трохи була не рада, що так повелася. Тепер їй бракуватиме довгих втішних розмов з Ретом у ліжку, коли в темряві жаріє кінчик його сигари. Бракуватиме його обіймів, коли вона прокидатиметься зі свого моторошного сну, в якому біжить крізь холодну млу.
Раптом вона відчула себе страшенно нещасною і, схиливши голову на поруччя крісла, гірко заплакала.
Розділ LII
Одного дощового пополудня, коли Гарні щойно минув рік, Вейд понуро снував по вітальні, час від часу підходячи до вікна й розпластуючи носа на шибці, з якої по той бік стікали патьоки води. Він був маленьким щуплявим хлопчиком, замалим на свої вісім років, тихим аж до несміливості й мовчазним: озивався хіба, як його про щось запитають. Йому було нудно, й він не знав, куди себе подіти, бо Елла гралася в кутку з ляльками, Скарлет сиділа за бюрком і тихенько бурмотіла сама до себе, підраховуючи стовпчики цифр, а Рет лежав на підлозі й погойдував перед Гарні свого годинника на ланцюжку, але так, щоб дівчинка не могла дістати.
Вейд узяв був кілька книжок, та вони у нього вислизнули з рук і з грюкотом упали на підлогу, від чого він глибоко зітхнув. Скарлет роздратовано обернулась до сина:
— Сили небесні, Вейде! Іди надвір і там грайся.
— Я не можу. Там дощ.
— Дощ? А я й не помітила. Ну, то знайди собі якусь іншу забаву. Ти дієш мені на нерви, коли так крутишся перед очима. Піди скажи Поркові, нехай запряже коляску й одвезе тебе погратись до Бо.
— Бо нема вдома,— зітхнув Вейд.— Він пішов на день народження до Рауля Пікара.
Рауль був маленьким сином Мейбел та Рене Пікарів і, на думку Скарлет, страшенно бридким собою, більше схожим на мавпеня, ніж на людську істоту.
— Ну, то поїдь до кого хочеш. Біжи скажи Поркові.
— Нікого нема вдома,— відповів Вейд.— Усі пішли на день народження.
Він не сказав: «Усі, крім мене»,— це й так було ясно, але Скарлет, яка думала про свої рахунки, нічого цього не зауважила.
Рет раптом випростався до сидячої пози й запитав:
— А чом ти не пішов з усіма на день народження, синку?