Вейд підступив ближче до нього і з нещасним виглядом зашурхав ногою по підлозі.
— Мене, сер, не запросили.
Рет віддав годинника на ласку Гарні й пружно звівся на рівні ноги.
— Облиш ці чортові цифри, Скарлет. Чому Вейда не запросили на день народження?
— Ради Бога, Рете! Не мороч мені голови. Ешлі так накрутив з цифрами... Ох, на цей день народження? Та тут нема нічого дивного, що Вейда не запросили, а хоч би й запросили, я б його не пустила. Не забувай, Рауль — онук місіс Меррівезер, а вона така, що радше пустить вільного негра до своєї священної вітальні, ніж кого з нас.
Рет, у задумі спостерігаючи за личком Вейда, помітив, як той здригнувся.
— Підійди сюди, синку,— сказав він і простяг руку до малюка.— А ти хотів би піти на цей вечір?
— Ні, сер,— героїчно відповів Вейд, але опустив очі долу.
— Гм. А скажи-но, Вейде, ти ходив на день народження до малого Джо Вайтінга, чи Френка Боннела, чи... ну, до кого-небудь зі своїх товаришів?
— Ні, сер. Мене мало куди запрошують.
— Брешеш, Вейде! — скрикнула, обернувшись, Скарлет.— Минулого тижня ти тричі ходив у гості — до Бартів, тоді ще до Гелертів і Гандонів.
— Добірна компанія мулів у кінській збруї, нічого не скажеш,— мовив Рет, розтягуючи слова.— І добре тобі було в цих гостинах? Кажи-но.
— Ні, сер.
— А чому ні?
— Я... я не знаю, сер. Мамка... Мамка каже, що вони білі голодранці.
— Ну ж і полатаю бебехи цій Мамці! — з криком зірвалася з місця Скарлет.— А тобі, Вейде,— як тобі не соромно так говорити про маминих приятелів?
— Хлопець каже правду, так само як і Мамка,— озвався Рет.— Але ти, звичайно, неспроможна оцінити правди... Не журися, синку. Тобі зовсім не треба ходити по цих гостинах, як не маєш охоти. На ось,— він витяг з кишені банкноту,— скажеш Поркові запрягти коляску й повозити тебе по місту. Купиш собі цукерок... і поласуєш донесхочу.
Вейд, увесь прояснівши, сховав банкноту до кишені й стривожено обернувся до матері — чи дістане від неї угоду. Однак вона, насупивши брови, мовчки дивилась на Рета. А той підняв з підлоги Гарні й притис личком до своєї щоки. Скарлет не могла вичитати з його обличчя, що він думає, але в очах у нього з’явилося щось таке наче страх — страх і відчуття власної провини.
Підохочений щедрістю вітчима, Вейд соромливо підійшов до нього.
— Дядечку Рете, а можна — я щось у вас спитаю?
— Звичайно, можна.— Обличчя Рета було напружене й задумане, він міцно пригортав до себе голівку Гарні.— А що тебе цікавить?
— Дядечку Рете, чи ви... чи ви воювали на війні?
Ретові очі зразу ж ожили, він пильно глянув на хлопчика, але голос його прозвучав спокійно.
— А чого ти про це питаєш, синку?
— Ta-бо Джо Вайтінг казав, що ви не воювали, і так само Френкі Боннел казав.
— Он як,— зауважив Рет.— І що ж ти відповів їм на це?
Вейд стояв з розпачливим виглядом.
— Я... я сказав... я сказав їм, що не знаю.— І раптом пожвавішав.— Та я однаково налупив їх. Але чи ви були-таки на війні, дядечку Рете?
— Був,— рвучко відповів вітчим.— Я був на війні. Я був у війську вісім місяців. Воював у різних місцях — від Лавджоя до Франкліна у штаті Теннессі. І був з Джонстоном, коли він капітулював.
Вейд аж застрибав від гордості, а Скарлет зайшлася сміхом.
— Я досі гадала, що ти соромишся своїх військових подвигів,— промовила вона.— Хіба ж ти не казав мені, щоб я не розводилась про це?
— Цить,— урвав він її.— То як, ти задоволений, Вейде?
— О дуже, сер! Я так і думав, що ви були на війні. Я знав, що ви не боягуз, як вони кажуть. Але... але чому ви не були разом з батьками інших хлопців?
— Тому що батьки інших хлопців недотепи, і їх відправили до піхоти. А я навчався у військовій академії у Вест-Пойнті, тим-то мене взяли до артилерії. До справжньої артилерії, Вейде, а не до внутрішньої гвардії. Треба багато що знати, щоб служити в артилерії, Вейде.
— Авжеж,— погодився Вейд, сяючи обличчям.— А ви були поранені, дядечку Рете?
Рет завагався.
— Розкажи йому про свою дизентерію,— насмішкувато докинула Скарлет.
Рет обережно опустив дівчинку на підлогу й витяг верхню й спідню сорочки з-за поясу штанів.
— Ось дивись, Вейде, я покажу тобі, куди мене поранено.
Вейд з цікавістю підступив зовсім близько й подивився на те місце, куди показував Рет. Довгий шрам перетинав його засмаглі груди, збігаючи вниз до мускулястого живота. Це був слід від ножа в одній бійці на каліфорнійській копальні золота, чого Вейд не знав. Невимовно зрадівши, він глибоко перевів подих.
— То ви, дядечку Рете, майже такий хоробрий, як і мій тато.