— Я не хочу цього від тебе чути, Ешлі,— гарячково заперечила Скарлет.— Ти говориш чисто як Рет. Він завжди торочить про всякі такі речі та про виживання пристосованіших, аж мене нудить.
Ешлі всміхнувся.
— А тобі, Скарлет, ніколи не спадало на думку що ми з Ретом у чомусь головному схожі?
— Ну ні! Ти такий витончений, такий шляхетний, а він...— Знітившись нараз, вона не докінчила своєї думки.
— Але це правда, що ми схожі. Ми вихідці з того самого кола, виховувалися однаково, нам прищеплювано такі самі погляди. А десь у дорозі ми звернули кожен у свій бік. Ми й досі думаємо подібно, тільки реагуємо на світ по-різному. Ось хоч би взяти війну: жоден з нас не вірив у неї, але обидва пішли воювати, тільки я з самого початку записався добровільцем і воював, а він лише наприкінці. Ми обидва вважали, що ця війна непотрібна. Ми обидва знали, що поразки не минути, тільки я зразу пішов воювати за програну справу, а він ні. Часом я думаю, що він таки мав рацію, але іншим разом...
— Ой Ешлі, та коли ти перестанеш дивитись на все то з одного боку, то з іншого? — зауважила Скарлет. Однак ніякої нетерплячки вже не чулося в її голосі, як бувало давніше.— Так повік нічого не домогтись, коли виважувати справу з усіх боків.
— Це правда, але... Скарлет, а чого ось ти домагаєшся? Я не раз над цим задумувався. Бо щодо мене, то я ніколи не поривався чогось там такого досягти. Я хотів тільки одного — бути самим собою.
Чого вона домагається? Дурне запитання. Звичайно, грошей і певності в завтрашньому дні. А проте... Вона трохи розгубилася. Таж у неї є тепер гроші й певність у завтрашньому дні, наскільки це можливо в цьому непевному світі. Але, як по правді подумати, цього ж замало. Коли подумати, то ні одне, ні друге не зробило її такою вже щасливою, хоч вона могла тепер жити спокійніше й не сушити голови завтрашнім днем. «Якби я мала гроші, мала певність у завтрашньому дні і мала ще й тебе, то могла б сказати, що домоглася всього, чого хотіла»,— подумала Скарлет, тужливо дивлячись на Ешлі. Та вголос не сказала цього, боячись розвіяти ті чари, що єднали їх двох цю мить, боячись, що урветься той проблиск розуміння його душі, який так її втішив.
— Ти хотів тільки бути самим собою? — засміялась вона трохи зажурено.— Найбільше моє лихо, що я ніколи не була сама собою! А чого я хотіла домогтись... що ж, я, здається, цього домоглася. Я хотіла бути багатою, жити в безпеці й...
— Але, Скарлет, невже тобі ніколи не спадало на думку, що мене не дуже обходить — багатий я чи ні?
Ні, їй ніколи таке не спадало на думку, щоб хтось міг не хотіти бути багатим.
— То чого ж ти хочеш?
— Тепер я вже й не знаю. Колись я знав, але тепер майже забув. Головне — щоб мені дали спокій, щоб мені не дозоляли люди, яких я не люблю, щоб не змушувано мене робити те, що мені не любе. І ще, може... хотілося б, щоб вернулися давні часи, хоч вони вже ніколи не вернуться — мене тільки переслідують згадки про них і про той світ, що розпався на моїх очах.
Скарлет рішуче стисла губи. Ще й як добре вона розуміла, що він мав на увазі. Вже сам тон його голосу викликав у пам’яті оті давні дні, що оживали перед нею і примушували серце болісно стискатися від згадок. Але в ту хвилину, коли вона лежала ницьма, слабосила й спроневірена, у Дванадцяти Дубах і казала собі: «Я не оглядатимусь назад!», душа її відгородилася від минулого.
— Теперішнє життя мені любіше,— мовила Скарлет. Та говорячи це, вона не дивилася йому в очі.— Тепер кожного дня відбувається щось цікаве, всілякі прийоми й таке інше. І стільки блиску, тоді як колись було нуднувато.— («О, ті сільські оспалі дні й теплі тихі присмерки! Лункий погідливий сміх з негритянських хатин! Яке золотаво-літепле було тоді життя, яка заспокійлива певність у тому, що принесе завтрашній день! Хіба я можу все це забути?») — Мені теперішнє життя любіше,— повторила вона, хоч голос її здригнувся.
Ешлі зсунувся зі столу й тихцем засміявся, повний недовіри. Взявши Скарлет рукою за підборіддя, він підніс її обличчя вгору.
— Поганенька з тебе брехунка, Скарлет! Звісно, тепер більше блиску... в певному розумінні. Оце ж бо й зле. Колись не було такого блиску, але тодішні дні мали свою неповторну чарівність, красу, спокійну принаду.
Вся в полоні суперечливих почуттів, Скарлет опустила очі. Звук його голосу, доторк його руки непомітно відчиняли ту браму, яку вона назавжди замкнула за собою. Потойбіч брами лишилася краса минулих днів, і журлива туга за ними затопила Скарлет. Та вона знала, що хоч би яка там позаду була краса, її треба так і залишити в минулому. Не можна йти вперед, коли тебе обтяжують болючі спомини.