Ешлі відпустив підборіддя Скарлет, узяв обіруч одну її долоню й лагідно стиснув.
— А ти пам’ятаєш... — почав він, і ту ж мить дзвінок перестороги зателенчав у неї в голові: «Не оглядайсь! Не оглядайсь!»
Але вона знехтувала цю пересторогу, підхоплена хвилею щастя. Нарешті вона розуміла його, нарешті їхні душі зустрілися. Ця хвилина була занадто дорога, щоб її втратити, байдуже, яким болем доведеться за неї заплатити.
— А пам’ятаєш...— почав він, і під чаром його голосу голі стіни конторки розсунулися, і роки відступили назад, і вони вдвох ізнов їхали верхи сільським путівцем давно минулої весни. Промовляючи, він міцніше стис її руку, і в голосі у нього звучала журлива магія напівзабутих пісень. Скарлет чула веселе подзенькування вуздечки, коли попід деревцями дерену вони простували на пікнік до Тарлтонів, чула свій власний безтурботний сміх, бачила, як сонце поблискує на сріблясто-золотому волоссі Ешлі, милувалась, як він гордо й невимушено сидить на коні. Музика бриніла в його голосі, музика скрипок і банджо, що під їхні звуки вони танцювали у білому будинку, якого вже нема. Здалеку, з темних боліт під холодним осіннім місяцем долинав гавкіт псів, що бігли слідом опосумів, і чути було різдвяної пори запах пуншу з чар, оздоблених гостролистом, і видніли довкола усмішки на чорних та білих обличчях. І гамірливим гуртом поставали у спогадах давні приятелі, сміючись, мовби й не померли вони ген скільки років тому — цибаті й рудоголові, схильні до вибриків Стюарт і Брент, нестримні, як молоді лошаки, Том і Бойд, Джо Фонтейн з палкими чорними очима, Кейд і Рейфорд Калверти, що рухалися з такою лінькуватою грацією. Були тут і Джон Вілкс, і Джералд, червоний від бренді, і Еллен з шерехом її суконь та ароматом. А все те було повите відчуттям безпечності, певності в завтрашньому дні, який принесе таку саму радість, що й день сьогоднішній приніс.
Ешлі змовк, і вони довгу хвилину мовчки дивились одне на одного, і прослалась між ними назавжди втрачена золота їхня юність, прожита так безтурботно.
«Тепер я розумію, чом ти не можеш бути щасливий,— журно подумала Скарлет.— Раніше я цього не розуміла. І ніяк не могла зрозуміти, чом я теж не була щаслива. Але... але ж ми зараз розмовляємо, як двоє старих людей! — вразила її прикрим подивом думка.— Двоє старих, що оглядаються на події півсторічної давності. А ми ж зовсім і не старі! Ото тільки, що дуже багато подій сталося за цей час. Все так сильно змінилося, наче минуло півсотні років. А ми не такі й старі!»
Проте коли вона подивилась на Ешлі, він таки не нагадував молодого й осяйного юнака. Голова його була схилена, він стояв і дивився відсутнім поглядом на її долоню, досі ще затиснуту в нього у руці, і вона бачила, що колись ясне його волосся взялося сивизною, стало сріблясто-сірим, як місячне світло на спокійній воді. І якось самі собою померхли і сяйво квітневого надвечір’я, і радість у неї на серці, і солодкий смуток спогадів зробився гірким як полин.
«Не треба було дозволяти, щоб він затяг мене в минуле,— подумала вона з розпачем.— Я правильно була вирішила, що ніколи не оглядатимусь назад. Це занадто боляче, це так стискає серце, що вже не можеш нічого робити, а тільки оглядатись у минуле. В цьому ж і клопіт з Ешлі. Він уже не може дивитись у майбутнє. Він не бачить теперішнього, боїться майбутнього і тому оглядається назад. Раніше я ніколи не могла зрозуміти Ешлі. Ох Ешлі, голубчику, ти не повинен без кінця оглядатись! Це ж нічого не дасть. Не треба було дозволяти, щоб ти спокусив мене на розмову про давні часи. Отож так воно й виходить, коли оглядаєшся на минулу щасливу пору — тільки біль у серці, й мука, й пересада».
Вона звелась на ноги, але її долоня все ще була в його руці. Їй треба йти. Не може вона лишатися, й думати про давні часи, і дивитись йому в лице, змучене, сумне й безрадісне, як оце зараз.
— Таки довгий шлях ми пройшли від тих часів, Ешлі,— мовила вона, силкуючись говорити твердим голосом, силкуючись проковтнути грудку, що стояла в горлі.— У нас такі благородні поривання тоді були, правда? — А потім раптом не стрималась: — Ох Ешлі, але ж усе вийшло зовсім інакше, ніж ми сподівалися!
— Це завжди так,— відказав він.— Життя не зобов’язане догоджати нашим сподіванням. Ми беремо, що воно нам дає, і вдячні вже за те, що не склалося гірше.
Серце у неї нараз оніміло з болю й утоми, коли вона подумала, яку довгу дорогу від тих днів пройшла. В її пам’яті ожила та Скарлет О’Гара, що любила красу й гарні сукні й мала надію колись, коли настане відповідна пора, стати справжньою дамою, як Еллен.