На очі їй навернулися Непрохані сльози і потекли поволі по щоках, а вона стояла й безпорадно дивилась на Ешлі, мов розгублена дитина, якій зробили боляче. Він не озвався ні словом, а тільки лагідно обняв її, пригорнув голову до свого плеча і, нахилившись, припав щокою до її щоки. Вона вся розслабилась і обвила руками його тіло. В його обіймах ураз висохли ті несподівані сльози. І як же було приємно в таких обіймах, коли тебе обіймають без пристрасті, без напруження, просто як товаришку. Тільки Ешлі, якого єднали з нею і згадки, і юність, який знав, з чого вона починала й до чого дійшла, міг її зрозуміти.
Вона почула ходу надворі, але не звернула на це уваги — подумала, що то возії збираються додому. Хвильку вона стояла, вслухаючись, як тихо б’ється серце Ешлі. Тоді раптом він рвучко шарпнувся від неї, аж вона розгубилася. Вона непорозуміло глянула на його лице, але він не дивився на неї. Він дивився понад її плечем на двері.
Вона обернулась і побачила в дверях Індію — обличчя пополотніле, бліді очі горять,— і Арчі, зловтішного, мов одноокий папуга. За ними стояла місіс Елсінг.
Як вона вийшла з конторки — Скарлет не пам’ятала. Але вийшла ту ж мить, хутко, з наказу Ешлі, залишивши всередині Ешлі й Арчі, які похмуро перекинулись кількома словами; Індія й місіс Елсінг стояли надворі, повернувшись до неї спиною. Сором і страх погнали Скарлет додому, а Арчі з його патріаршою бородою прибрав в її уяві рис мстивого янгола зі сторінок Старого Заповіту.
В домі у неї було порожньо й тихо о тій квітневій передсмерковій порі. Челядь пішла кудись на похорон, діти гралися на подвір’ї у Мелані. Мелані...
Мелані! Скарлет аж похолола, згадавши це ім’я, коли підіймалася вгору до своєї кімнати. Мелані про все довідається. Індія заявила, що все їй розповість. О, Індія впиватиметься цією розповіддю, їй байдуже, що вона ославить ім’я Ешлі, завдасть болю Мелані, головне для неї — допекти Скарлет! Та й місіс Елсінг теж розпатякає, хоч вона, власне, нічого й не бачила, бо стояла за плечима Індії та Арчі. Але це їй не завадить розпустити язика. До вечері новина розійдеться по всьому місту. А завтра до сніданку про це знатимуть геть усі, навіть негри. На прийомі в Мелані жінки будуть купчитись по кутках і зловтішно перешіптуватися. Скарлет Батлер злетіла зі свого високого й незрушного п’єдесталу! А новина розходитиметься далі й далі. Нічим її не стримати. Навіть коли розповісти, як усе було насправді,— Ешлі ж бо обняв її лише тому, що вона заплакала. І ще до ночі люди вже торочитимуть, ніби її застукали на перелюбстві. А все ж було так невинно, так мило! Скарлет думала в знетямі: «Якби спопали нас на те Різдво, коли він приїжджав у відпустку і я поцілувала його на прощання... або тоді у садку в Тарі, коли я благала його втекти зі мною... якби спопали нас тоді, коли ми справді були винні, то не було б так тяжко. Але тепер! Тепер! Коли він обіймав мене просто як товаришку...»
Та ніхто в це не повірить. Жодна душа не стане на її боці, жоден голос не скаже: «Я не вірю, що вона вчинила щось погане». Надто довго вона допікала давнім друзям, щоб серед них знайшовся охочий заступитися за неї. А нові друзі, які мовчки терпіли її зухвалість, ще й раді будуть нагоді розквитатися з нею. Ні, хоч би який пішов поголос про неї, геть усі повірять, хоч, може, й шкодуватимуть, що такий гарний молодик, як Ешлі Вілкс, влип у цю брудну історію. Як заведено, вони всю вину спишуть на жінку, а щодо чоловіка, то лише стиснуть плечима. І таки матимуть рацію. Це ж вона сама впала йому в обійми.
О, вона все витерпить, коли вже доведеться,— шпильки, зневагу, посмішки за спиною, все, що місто про неї говоритиме,— але тільки не погляд Мелані! Тільки не Мелані! Вона й сама не розуміла, чому їй було так важливо, щоб не дізналася Мелані. Скарлет занадто гнітили пережиті страхи й власні минулі провини, щоб вона могла це зрозуміти. А проте її заливали сльози на саму думку про те, який вираз з’явиться в очах у Мелані, коли Індія розповість їй, ідо застукала Скарлет в обіймах Ешлі. І що зробить Мелані, коли про це довідається? Покине Ешлі? А що інше вона може зробити, якщо має сяку-таку гордість? «І як нам з Ешлі тоді бути? — гарячково думала Скарлет, заливаючись слізьми.— Та Ешлі помре з сорому й зненавидить мене, що призвела його до такої ганьби». Раптом сльози її висохли, і смертельний страх пронизав тіло. А як Рет? Як він поведеться?
Але, можливо, він ніколи й не дізнається. Як то мовить давнє цинічне прислів’я? «Чоловік завжди останній дізнається». Може, ніхто йому й не скаже. Треба бути неабияким зухом, щоб розповісти, Ретові про це, бо Рет має таку репутацію, що він спершу стріляє, а тоді запитує. О Боже, не допусти, щоб у когось стало духу розказати Ретові! Але їй пригадалось обличчя Арчі в конторці, його холодне, блідаве нещадне око, сповнене ненависті до неї і до всієї жіноти. Арчі не боїться ні Бога, ні людини й ненавидить безпутніх жінок. Ненавидить їх так, що одну навіть убив. І він сказав, що розповість усе Ретові. І таки розповість, хоч би як Ешлі відраджував його від цього. Якщо Ешлі не вб’є його, Арчі розповість Ретові, вважаючи це за свій християнський обов’язок.