Вона спокійно повернулась і рушила до дверей, але зупинив її вибух сміху. Обернувшись, вона побачила, що Рет непевною ходою ступає за нею вслід. Боже милий, хоч би він облишив цей моторошний сміх! Що в усьому цьому смішного? Коли він наблизився, вона поточилась назад і врешті вперлася в стіну. Рет поклав свої важкі руки їй на плечі, притисши їх до стіни.
— Кинь сміятися.
— Я сміюся, бо мені тебе шкода.
— Шкода... мене? Краще себе самого пошкодуй.
— Атож, мені таки шкода тебе, моя люба, мила дурочко. Тобі від цього боляче, так? Ти не можеш витерпіти ні коли сміються з тебе, ні коли тебе шкодують, ге ж?
Він перестав сміятись, важко навалившись їй на плечі, аж у неї заболіло тіло. Вираз його обличчя змінився, і він так близько присунувся до неї, що горілчаний перегар змусив її відвернути голову.
— Я ревную, так? — мовив він.— А чого б і ні? О так, я ревную до Ешлі Вілкса. Чого б і ні? Ой, та не силуйся щось говорити й пояснювати. Я знаю, фізично ти не зрадила мене. Ти саме це хотіла мені сказати? О, я знав це ввесь час. Усі ці роки. Звідки знав? Та просто я знаю Ешлі Вілкса й людей його породи. Я знаю його порядність і шляхетність. А цього, моя люба, аж ніяк не можна сказати про тебе... та й про мене, коли хочеш. Ми не маємо шляхетності, як не маємо й честі,— правда ж? Через це ми й квітнемо, як вічнозелений лавр.
— Пусти мене. Я не хочу стояти тут і слухати образи.
— Я не ображаю тебе. Я віддаю належне твоїй фізичній здержливості. Але тобі жодного разу не пощастило ошукати мене. Ти, Скарлет, гадаєш, ніби чоловіки такі вже дурні. А це якраз ніколи не оплачується, якщо недооцінюєш силу й розум супротивника. І я зовсім не дурень. Гадаєш, я не знаю, що, лежачи в моїх обіймах, ти уявляла, наче я Ешлі Вілкс?
Вона аж рота розтулила з подиву, вражено видивившись на нього.
— Приємна це штука. Хоч трохи й привиддям відгонить. Це все одно, що бути втрьох в ліжку, коли там місце лише двом.
Він легенько шарпнув її за плечі, гикнув і глузливо посміхнувся.
— О так, ти мене не зрадила, бо Ешлі не схотів тебе брати. Але, хай йому чорт, я б і не озлився на нього, якби він узяв тебе. Я ж бо знаю — тіло мало що важить, а надто жіноче тіло. Та я маю озлість на нього, що він запосів твоє серце й цю твою затяту, безоглядну й непоступливу душу, таку мені дорогу. Він, дурник, не потребує твоєї душі, а я не потребую твого тіла. Я можу майже задурняк будь-яку жінку купити. Але я потребую твоєї душі й твого серця, хоч вони ніколи не будуть моїми, так само як і душа Ешлі ніколи не буде твоєю. Отож тим мені й шкода тебе.
Навіть попри страх і розгубленість їй боляче допекла насмішкуватість в його голосі.
— Шкода... мене?
— Авжеж тебе, адже ти така дитина, Скарлет. Дитина, яка плаче, бо не може дістати Місяця. А що ця дитина робила б із Місяцем, якби дістала? І що ти могла б робити з Ешлі? Авжеж, мені шкода тебе... шкода, адже ти обіруч відштовхуєш від себе щастя і пориваєшся за тим, що ніколи щастя тобі не дасть. Шкода, що ти така дурненька й не можеш збагнути одного: щастя можливе лише тоді, коли сходяться споріднені натури. Якби мене не стало, якби міс Меллі не стало, і ти змогла б запопасти свого неоціненного благородного коханця, то гадаєш, ти була б щаслива з ним? Та де в біса, ні! Ти ж повік не змогла б його пізнати, не знала б, що він думає, не розуміла б його так само, як не розумієш ні музики, ні поезії, ні книжок, ні всього іншого, що не вимірюється на долари й центи. Тоді як ми з тобою, люба моя дружинонько, могли б зажити ідеально щасливим життям, якби ти хоч трохи цього схотіла, бо ми таки схожі, ми обоє негідники, Скарлет, і ні перед чим не зупинимось, коли забажаємо чогось. Ми могли б бути щасливі, бо я кохав тебе і розумів тебе, Скарлет, усю до щирця, як ніколи Ешлі не зможе тебе зрозуміти. І він, якби зрозумів тебе, то перейнявся б до тебе зневагою. Але ні, тобі конче треба все життя вганяти за тим, кого ти не годна зрозуміти. А я, моя люба, вганятиму за повіями. І все-таки, смію сказати: нам ще краще поведеться, ніж більшості подруж.
Він раптово відпустив її і, заточуючись, підійшов до карафки. Якусь хвильку Скарлет стояла непорушно, думки так швидко миготіли у неї в голові, що вона на жодній не могла зосередитись. Рет зізнався, що кохав її. Він серйозно це сказав? Чи тільки сп’яну? Чи це один з його бридких жартів? І Ешлі... Місяць... дитина, що плаче за Місяцем... Вона прожогом вискочила в темний хол і побігла, наче за нею гналися сто чортів. Ой, якби ж то швидше дістатись до своєї кімнати! Раптом нога підвернулась, і пантофля трохи зсунулася зі ступні. Коли вона нахилилася зовсім скинути пантофлю, ззаду безгучно, як індіанець, надбіг Рет. Його гарячий подих був у неї на обличчі, а руки, розчахнувши халат, брутально обхопили її голе тіло.