— Це я вбив Скарлет, я вбив! Вам це незрозуміло. Вона не хотіла цієї дитини, і...
— Цитьте! Ви не тямите, що кажете! Не хотіла дитини! Таж кожна жінка хоче...
— Ні! Ні! Ви хочете дітей. А вона ні. Вона не хоче дітей від мене...
— Замовкніть!
— Вам це незрозуміло. Вона не хотіла дитини, а я змусив її. Це... ця дитина... Це моя вина, чорти б мене вхопили! Ми ж не спали разом.
— Цитьте, капітане Батлер! Це непристойно...
— А я був п’яний, я був у нестямі й хотів завдати їй болю... бо вона мені завдала болю. Я хотів цього... і я це зробив... а вона не хотіла мене. Вона ніколи не хотіла мене. Ніколи, хоч як я намагався... як тільки я не намагався і...
— Ох, ради Бога!
— І я не знав про цю дитину, аж до того самого дня... коли вона впала. А вона не знала, де я був, щоб написати мені... хоча вона не написала б, навіть і знаючи. Кажу ж вам... кажу ж вам, я б зразу вернувся додому... якби знав... чи хотіла вона мого повернення, чи й ні...
— О так, я знаю, що ви вернулися б!
— Боже, а я так дурів усі ці тижні, дурів і пиячив! А коли вона сказала мені, отам на сходах... що я зробив? Що я сказав? Я засміявся й сказав: «Не журися. Може, у тебе ще буде викидень». І вона...
Мелані враз пополотніла, й очі її заокруглилися від жаху, коли вона подивилася вниз на чорну розкудлану голову, що розпачливо торгалась у неї на колінах. Надвечірнє сонце струменіло у відчинене вікно, і раптом вона побачила, так наче вперше, які великі, смагляві й дужі його руки та яке густе чорне волосся їх покриває. Мимохіть вона трохи відсахнулася. Ці руки здавались такими хижими і водночас, коли хапалися за поділ її сукні,— такими слабосилими й безпорадними.
Невже-таки він почув ті безглузді брехні про Скарлет та Ешлі, повірив у них і запалився ревнощами? Він і справді виїхав з міста на другий день після скандалу, але... Ні, цього не могло бути. Капітан Батлер завжди раптово вибирався у свої поїздки. Він не міг повірити в плітки. Занадто він розважливий. А якщо це була для нього справжня причина, то чому він не спробував застрелити Ешлі? Чи принаймні не зажадав від нього пояснень?
Ні, цього не могло бути. Просто він п’яний і хворий від переживань, і в голові йому все запаморочилося, як у людини, що марить і снує всякі химери. Чоловіки не такі витривалі у скруті, як жінки. Щось вибило його з колії, може, в нього була якась дрібна сварка зі Скарлет, а зараз він робить з цього бозна-що. Може, деякі з цих жахливих речей, що він каже, і справді були. Але не всі. В усякому разі, таких слів він не міг їй сказати! Жоден чоловік не може сказати такого жінці, коли кохає її так гаряче, як ось він Скарлет. Мелані ніколи не стикалася в живі очі зі злом та жорстокістю, і тепер, коли вперше на її віку це сталося, воно здалося занадто неправдоподібним, щоб можна було в нього повірити. Він просто п’яний і хворий. А хворих дітей треба лагідно заспокоювати.
— Годі-бо, годі! — мовила вона тихо.— Заспокойтеся, прошу вас. Я все розумію.
Він рвучко підвів голову й глянув на неї очима, набряклими кров’ю, і люто скинув з себе її руки.
— Ні, присяйбі, нічого ви не розумієте! Ви не можете зрозуміти! Ви... ви занадто добра, щоб зрозуміти. Ви не вірите мені, але все це правда, і я псяюра. А знаєте, чому я так вчинив? Я ошаленів, я не тямив себе від ревнощів. Їй завжди було байдуже до мене, і я подумав, що зможу зробити так, щоб вона перестала бути байдужою. Але вона як була байдужа, так і лишилася такою. Вона не кохає мене. І ніколи не кохала. Вона кохає...
Його нестямний сп’янілий погляд зустрівся з її поглядом, і він замовк, так і застиг з розтуленим ротом, немов тільки зараз усвідомивши, до кого звертається. Обличчя Мелані було бліде й напружене, а пильно втуплені в нього очі мали вираз погідний і співчутливий — вона рішуче відмовлялася вірити. Якась прозора ніжність проступала в цих карих очах, а невинність у глибині їх була така разюча, що Рет наче дістав ляпаса, і в його затуманеній спиртним голові трохи проясніло, і потік шалених безтямних слів урвався на півслові. Він щось буркнув, одвів очі вбік і швидко закліпав повіками, так ніби вертався до пам’яті.
— Я — потвора,— промурмотів він, знов опускаючи знеможену голову їй на коліна.— Але не така вже безнадійна. І якби я й сказав вам, ви б не повірили, правда ж? Ви занадто добра, щоб мені повірити. До вас я ще ніколи не зустрічав у житті людини, по-справжньому доброї. Ви не повірили б мені, правда ж?
— Ні, не повірила б,— заспокійливо підтвердила Мелані й знову погладила його по голові.— З нею все буде гаразд, заспокойтеся, капітане Батлер! Не плачте. З нею все буде гаразд.