Скарлет бадьоро викладала всі ці новини, хоча було багато чого такого в житті округи, що гнітило її, про що не хотілося й думати. Коли вона їздила з Вілл ом по околиці, то відганяла від себе згадки про те, як, бувало, ці тисячі родючих акрів зеленіли кущами бавовнику. А тепер плантація за плантацією знов перетворювалися на пущу, і мовчазні руїни будівель та спорожнілі бавовникові поля заростали вербняком, приземкуватими дубками й низькорослою сосною. Де раніше сотню акрів мали під плугом, тепер оброблявся заледве один. Було таке враження, наче проїжджаєш вимерлим краєм.
«Ця місцевість не відродиться й за півста літ... якщо взагалі відродиться,— казав Вілл.— Тара — найкраща ферма в окрузі, і це завдяки вам, Скарлет, і мені, але це тільки ферма, ферма на два мули, а не плантація. За Тарою іде садиба Фонтейнїв, і потім Тарлтонів. Вони не роблять великих грошей, та якось дають собі раду й не складають рук. Проте більшість тутешніх людей, та й більшість ферм...»
Ні, Скарлет не була в захопленні від того, якою виглядала та спустошена округа. Ще сумніше враження вона справляла, коли дивитися на неї звідси, з гамірної і квітучої Атланти.
— А що тут новенького? — запитала Скарлет, коли вже нарешті дісталися додому й повсідались на ганку перед будинком. Усю дорогу вона говорила швидко й невгавно, боячись, щоб не залягла мовчанка. З Ретом вона ні разу не розмовляла наодинці від того дня, коли впала зі сходів, і не дуже квапилася тепер залишитись із ним сам-на-сам. Вона не певна була, як він до неї ставиться. Під час її повільного одужання він був уважливий, хоч до рани прикладай, але таку доброту може виявляти й стороння людина. Він вгадував кожне її бажання, осмикував дітей, щоб не набридали їй, наглядав за тартаками й крамницею. Однак жодного разу не сказав: «Я шкодую, що так сталося» Що ж, може, він і не шкодував ні за чим. Може, він і досі думає, що та ненароджена дитина була не від нього. Звідки вона може знати, які думки ховаються за цим непроникним смуглявим обличчям? Але він уперше за час їхнього шлюбу намагався бути якомога чемнішим і виявляв бажання, щоб життя їхнє далі точилося так, наче нічого прикрого між ними не сталося, наче — сумно подумала Скарлет — наче взагалі нічого такого не було, що зв’язувало б їх. Що ж, коли така його воля, вона й собі гратиме.
— То все тут гаразд? — спитала вона знову.— Ти покрив новим гонтом крамницю? Виміняв мулів? Ради Бога, Рете, витягни ці пір’їни з капелюха. Ти схожий на блазня — ще, чого доброго, і в місто з ними поїдеш.
— Ні, не треба витягати,— заявила Гарні, про всяк випадок забираючи капелюха у батька.
— Тут усе гаразд,— відповів Рет.— Ми з Гарні дуже мило збували час, а її коси від часу твого від’їзду, здається, ні разу не бачили гребінця. Не бери в рот цих пір’їн, любонько, це бридко. Так, гонт уже постелили, а мулів я виміняв непоганих. А так новин ніяких. Усе досить одноманітно.
Тоді, немов спохопившись, докинув:
— Між іншим, оце вчора завітав високодостойний Ешлі Вілкс. Він цікавився, чи не продала б ти йому свого тартака, а також своєї пайки в тому, яким він заправляє.
Скарлет, що погойдувалась у кріслі-гойдалці й обмахувала себе віялом з індичого пір’я, рвучко випросталась.
— Чи я не продала б? А звідки, у ясної мами, взялися гроші в Ешлі? Ти ж знаєш — у них і цента зайвого нема. Ледве він щось заробить, як Мелані вже й витратила.
Рет стенув плечима.
— Я завжди гадав, що Мелані особа ощадлива, хоч я й не так дуже знаюся на деталях приватного життя Вілксів, як, бачу, ти.
Ця шпилька нагадала давнішу манеру Рета вести розмову, і Скарлет відчула деяке роздратування.