Тартаки були її улюбленцями, її гордістю, наслідком зусиль її маленьких беручких рук. Почала вона з невеличкого тартака в ті чорні дні, коли Атланта ледве-но відроджувалася з руїн та попелу й нужда заглядала Скарлет в очі. Вона боролася за свої тартаки і йшла на всякі хитрощі тієї скрутної пори, коли з боку янкі загрожувала конфіскація, коли сутужно було з грішми й коли навіть неабияких спритників обставини припирали до стіни. А тепер, коли рани Атланти загоювались, і на кожному кроці поставали нові будівлі, й до міста день у день напливали новоприбульці, вона мала два пристойні тартаки, два лісові склади й кільканадцять запрягів мулів, а робітники-в’язні виробляли продукцію з деревини мало не задурно. Розпрощатися з цим усім було для неї однаково, що відчахнути від себе велику частку свого життя, яка була гірка й тяжка, але у спогадах поставала оповитою зажурою і гордістю.
Скарлет розбудувала ціле підприємство, а тепер, продавши його, перейнялася гнітючою певністю, що, коли її не буде біля керма, Ешлі все спустить, усе те, чого їй такими важкими зусиллями вдалося домогтись. Він же такий, що кожному довіряє і досі ще не навчився навіть розрізняти дощок за розмірами. А у неї відтепер не буде можливості й поради йому вділити — через оті Ретові слова, ніби вона любить усіма порядкувати на свій лад.
«А щоб його чорти вхопили, цього Рета!» — подумала вона і, придивляючись до нього, чимраз дужче переконувалася, що за цим усім стоїть Рет. Вона тільки не могла збагнути — як це він зробив і навіщо. Рет саме розмовляв з Ешлі, і увагу її привернули його слова:
— Гадаю, ви негайно ж відмовитесь від праці в’язнів.
Відмовитись від в’язнів? Як то можна? Рет же чудово розуміє, що великі прибутки від тартаків можливі тільки завдяки дешевизні праці в’язнів! І чому Рет такий певний, як саме Ешлі вчинить? Звідки він це знає?
— Так, я не зволікаючи всіх їх відправлю,— відповів Ешлі, уникаючи погляду враженої Скарлет.
— Та ти з глузду з’їхав, чи що? — скрикнула вона.— Пропадуть же гроші, сплачені за них наперед, та й де ти набереш робітників?
— Найму вільних негрів,— сказав Ешлі.
— Вільних негрів! Ото дурниці! Хіба ти не знаєш, скільки їм доведеться платити? І, крім того, на тебе раз у раз почнуть насідати янкі, перевірятимуть, чи ти годуєш їх тричі на день курятиною та чи вкладаєш спати під пуховими перинами. А якщо огрієш котрогось ледацюгу батогом, аби шпаркіше крутився, янкі зчинять крик звідси й аж до Долтона, і ще й у тюрму тебе запроторять. Та ж бо в’язні — це єдиний...
Мелані втупилась у свої сплетені на колінах руки. Ешлі мав знічений вигляд, але поступатися не збирався. З хвилину він мовчав. А потім підвів очі на Рета й наче побачив у його очах порозуміння й підтримку. Скарлет це помітила.
— Я не використовуватиму праці в’язнів,— тихо мовив Ешлі.
— Он ти як! — Їй аж дух забило.— А чому б то? Боїшся, що люди почнуть осуджувати тебе так само, як і мене?
Ешлі підвів голову.
— Я не боюся людського поговору, коли можу виправдати свою поведінку. А використання праці в’язнів я ніколи не виправдовував.
— Але чому?..
— Я не можу наживатися з примусової праці та нещастя інших.
— Але ж ти володів рабами!
— Вони не були нещасні. Та й, крім того, я однаково відпустив би їх на волю після батькової смерті, якби війна не звільнила їх раніше. Тільки ж тут зовсім інша річ, Скарлет. Ця система найму в’язнів дозволяє багато надужить. Ти, може, й не знаєш цього, а я знаю. Я знаю напевне, що Джонні Геллегер у своїй команді вбив принаймні одного в’язня. А може, й кількох, бо кого це обходить — одним в’язнем більше, менше? Він казав, ніби його вбито при спробі втекти, проте від людей я чув дещо інакше. І я знаю, що він примушує працювати недужих. Називай це забобоном, але я не вірю, щоб гроші, здобуті на людському стражданні, могли принести щастя.
— А хай йому чорт! Ти хочеш сказати... слухай, Ешлі, а це ти набрався часом не з проповідей превелебного Воллеса про брудні гроші?
— Мені не треба було ні від кого набиратись. Я був такої думки задовго до того, як він почав це проповідувати.
— Тоді ти, мабуть, вважаєш, що всі мої гроші брудні! — скрикнула Скарлет, уже направду проймаючись злістю.— Бо я використовувала працю в’язнів, і в мене є салун, і...
Вона раптом урвала мову. Мелані й Ешлі сиділи з розгубленим виглядом, а Рет осміхався на весь рот. «От чортяка,— роздратовано подумала Скарлет.— Це йому здається, що я знову пхаю свого носа, де мене не просять, та й Ешлі, певно, теж такої думки. Ото б стукнути їх обох лобами!» Врешті, однак, вона притлумила свій гнів і спробувала, хоч і з невеликим успіхом, прибрати такий вираз, ніби їй байдужісінько.