— Але мені, звичайно, нема до цього діла,— сказала вона.
— Скарлет, не подумай, що я тебе осуджую! Зовсім ні. Просто ми по-різному дивимось на всякі такі речі, і те, що, як на тебе, добре,— як на мене, може, й не годиться.
Нараз їй закортіло, щоб Рета й Мелані занесло ген на край світу і щоб вона зосталася лише вдвох з Ешлі — вона тоді могла б крикнути. «Та я ж того й хочу — дивитись так само, як і ти, на різні речі! Тільки скажи мені, що ти маєш на увазі, і я тоді зрозумію й стану такою, як ти!»
Однак у присутності Мелані, яку ця прикра сцена гнітила аж до дрижаків, і Рета, який невимушено сидів собі й осміхався до неї, Скарлет, вона тільки й спромоглась промовити якомога холодніше, вдаючи ображену гідність:
— Безперечно, це твоя справа, Ешлі, і я зовсім не збираюся підказувати тобі, як слід заправляти тартаками. Але я, їй-богу, не розумію твого ставлення і твоїх зауважень.
Ох, якби ж то вони були наодинці, їй не довелося б звертатись до нього таким холодним тоном, вживати цих слів, що так його засмучують!
— Я тебе образив, Скарлет, але я цього не хотів. Повір мені й вибач. У тому, що я сказав, нема нічого загадкового. Просто я таки вважаю, що гроші, роздобуті у певний спосіб, рідко приносять щастя.
— Але ж ти помиляєшся! — скрикнула вона, не мігши далі себе стримувати.— Глянь ось на мене! Ти знаєш, як мені дісталися мої гроші. Ти знаєш, в якій скруті я була перед тим, як почала їх заробляти. Ти ж пам’ятаєш ту зиму в Тарі, коли стояла така холоднеча, і ми з клаптів килимів шили собі устілки для взуття, недоїдали і раз у раз бідкалися тим, чи зможемо дати освіту Бо й Вейдові. Ти пам’я...
— Я пам’ятаю,— втомлено відказав Ешлі,— хоч і волів би це забути.
— І ти ж не будеш запевняти, що хтось із нас був щасливий тоді, правда? А глянь на нас теперішніх! У тебе милий такий будинок і забезпечене майбутнє. А у мене — чи ж хто має гарніший особняк, ніж мій, або кращий одяг, або породистіших коней? Ніхто так гарно не частує гостей, не влаштовує кращих прийомів, ніж я, і мої діти мають усе, чого жадають. А як я доробилася тих грошей, які все це уможливили? Хіба вони з неба мені впали? Ні, ясний пане! Це все праця в’язнів, орендна платня за салун і...
— І ще не забудь убивство того янкі,— тихенько докинув Рет.— Адже саме воно започаткувало твоє піднесення.
Скарлет крутнулась до нього, вже ладна зірватись.
— І ці гроші зробили тебе дуже, дуже щасливою, чи не правда, дорогенька? — запитав він їдуче-солодким тоном.
Скарлет похлинулася на невимовленім слові, рот її так і лишився розтулений, і швидко пробігла очима по всіх трьох у кімнаті. Мелані була до того знічена, що мало не плакала, Ешлі нараз спохмурнів і замкнувся, а Рет стежив за нею з-над сигари з відсторонено-іронічним усміхом. Скарлет хотілося скрикнути: «Звичайно, вони зробили мене щасливою!»
Але так і не спромоглася вимовити цих слів.
Розділ LVIII
Після своєї хвороби Скарлет помітила, що Рет змінився, хоч і не могла з певністю сказати, чи ці зміни подобались їй. Він перестав пити, був тепер урівноважений і задуманий. Він частіше приходив додому на вечерю і зробився привітнішим до челяді й уважливішим до Вейда та Елли. І ніколи не згадував про минуле — ні про погане, ні про добре, ніби мовчки дожидаючи, що Скарлет сама про це заговорить. Вона, однак, воліла мовчати, бо так воно й легше було, і життя йшло собі своєю рівною колією, коли дивитися збоку. Він ставився до неї, як і під час її одужання, з холодною ввічливістю, і більше вже не піддражнював своїм тягучим голосом і не жалив сарказмом. Тільки тепер вона усвідомила, що коли Рет доводив її до шалу в’їдливими кпинами й спонукав зопалу огризатися, не добираючи слів, то це лише тому, що був небайдужий до її вчинків та слів. Але чи обходила його хоч трохи теперішня її поведінка — вона не знала. Він був чемний, однак ніякої зацікавленості не виявляв, і це дещо разило Скарлет, якій уже починало бракувати колишніх їхніх суперечок та пересварок.
Він був з нею люб’язний, але майже як сторонній, і якщо раніш його очі невідривно стежили за нею, то тепер вони стежили за Гарні. Здавалося, прудка течія його життя ввійшла у вузьке річище. Деколи Скарлет думала, що якби Рет приділяв їй хоч половину тієї уваги й ніжності, які припадали Гарні, життя їхнє склалося б зовсім інакше. Часом вона насилу могла всміхнутись, коли люди казали: «Ну ж і обожнює капітан Батлер свою доньку!» Та якби вона при цьому не всміхалася, людей це здивувало б, а їй не хотілося зізнатись навіть перед собою, що вона ревнує Рета до маленької дівчинки, надто ще коли це маля і для неї було найулюбленішим дитям. Скарлет завжди хотіла посідати перше місце в серцях тих, хто її оточував, а тепер уже було ясно, що Рет і Гарні завжди матимуть одне одного на першому місці у своєму серці.