— Вона думала про всіх, крім себе самої... Коли хочеш, то й останні її слова були про тебе.
Проблиск щирого зацікавлення промайнув у нього в очах, коли він обернувся до Скарлет.
— І що ж вона сказала?
— Ой, та нехай уже іншим разом, Рете.
— Я хочу знати.
Він мовив це спокійно, але, поклавши руку їй на зап’ясток, так його стис, аж Скарлет заболіло. Вона не хотіла зараз згадувати слів Мелані, вважаючи, що треба якось інакше підвести розмову до теми свого кохання, та не могла ухилитись від його стиску.
— Вона сказала... сказала... «Будь добра до капітана Батлера. Він так сильно тебе кохає».
Рет кинув на неї гострий погляд і випустив її руку. Потім примружив очі, і обличчя його замкнулося. Нараз він підвівся і, підійшовши до вікна й розсунувши портьєри, пильно задивився надвір, наче там щось можна було розрізнити в густій імлі.
— А ще щось вона сказала? — запитав він, не обертаючи голови.
— Вона просила мене подбати про малого Бо, і я пообіцяла, що доглядатиму його, як власного сина.
— А ще що?
— Вона сказала... про Ешлі... Просила й про нього подбати.
Він помовчав хвильку, а тоді тихо засміявся.
— Це дуже зручно — мати згоду першої дружини, еге ж?
— На що ти натякаєш?
Рет обернувся, і вона, попри всю свою розгубленість, здивувалася, що не бачить насмішкуватості в його погляді. Та й звичайної зацікавленості там було не більше, як у людини, що дивиться останню дно не дуже дотепної комедії.
— Я, здається, висловився досить ясно. Міс Меллі померла. А ти, безперечно, маєш усі необхідні підстави для розлучення зі мною, та й репутація в тебе і без того така, що ніякий шлюборозлучний процес не заподіє тобі шкоди. Що ж до релігії, то вона тебе вже не обходить, отже, і з цього боку ніщо не заважає. Таким чином, маємо Ешлі й здійснення мрій з благословення міс Меллі.
— Розлучення? — скрикнула Скарлет.— Ні! Ні! — Не знайшовши відразу що сказати, вона зірвалася на ноги, підскочила до Рета й схопила його за руку.— Ой, ти ж так помиляєшся! Страшенно помиляєшся! Я зовсім не хочу розлучення... Я...— Вона урвала мову, не договоривши.
Він узяв її рукою за підборіддя, спокійно повернув його до світла й уважно глянув їй в очі. Вона дивилася на нього вгору, і вся душа її була в цьому погляді, а губи тремтіли, коли вона намагалася заговорити. Але слова не йшли у неї з язика, бо вона силкувалася догледіти в його обличчі бодай окрушину збудження, хоч проблиск надії та радості Повинен же він тепер уже зрозуміти! Проте побачила вона своїм пильним розгарячкованим поглядом лише незворушне й непроникне обличчя, яке так часто збивало її з пантелику Він пустив її підборіддя, одвернувся, підступив до свого крісла й знову втомлено сів, схиливши голову на груди й дивлячись на неї з-під густих брів відсторонено і задумливо.
Вона підійшла до нього й зупинилася, заламуючи руки.
— Ти помиляєшся,— почала вона знову, спромігшись нарешті на слово.— Сьогодні, Рете, коли я все зрозуміла, я всю дорогу бігла додому, щоб тобі це сказати. Ох, любий мій, я ж...
— Ти втомлена,— озвався він, усе ще спостерігаючи за нею — Тобі треба б лягти відпочити.
— Але я повинна тобі сказати!
— Скарлет,— мовив він повільно,— я не хочу нічого чути нічого.
Але ж ти не знаєш, що я збираюся сказати!
— Моя крихітко, це виразно написано у тебе на обличчі. Щось чи хтось допоміг тобі зрозуміти, що безталанний містер Вілкс занадто нестравний продукт, навіть як на твій шлунок. І внаслідок цього мої чари постали перед тобою в зовсім новому й привабливому світлі,— мовив він, злегка зітхаючи.— Тож нема ніякої потреби про це розводитись.
Вона мало не похлинулася від подиву. Звичайно, він завжди читав її думки легко, як з розгорнутої книжки. Дотепер вона обурювалася цим, але зараз, коли минув перший подив, що так просто виявилося вгадати хід її думок, вона навіть зраділа й відчула полегкість. Оскільки він знає і розуміє, завдання її значно спрощується. Нема потреби про це розводитись! Звичайно, йому гірко, що вона так довго нехтувала його, і він з недовірою ставиться до цієї раптової її зміни. Вона повинна завоювати його добротою, привернути численними проявами своєї любові, і як же радо вона це робитиме!
— Любий мій, я хочу все тобі розповісти,— почала вона, кладучи руки на поруччя його крісла й нахиляючись до нього. Я ж так помилялася, така була дурна...
— Скарлет, годі-бо. Не запобігай переді мною. Я не можу цього стерпіти. Маймо хоч трохи гідності й стриманості, щоб ми могли бодай це згадати з нашого шлюбу Нехай уже обійдемось без цього останнього з’ясування стосунків.