За повоєнні роки відбулися значні зрушення і на самому Півдні, він втратив свою феодально-патріархальну замкненість і ступив на шлях загальноамериканського, тобто капіталістичного, розвитку. Трагедія Громадянської війни надовго стала своєрідним фокусом у свідомості південців і їхній культурі. Переосмислення власного минулого стало необхідністю. Воно відбулося вже в XX сторіччі.
У 20—30-і роки в суспільно-культурному середовищі Америки зародився так званий Південний Ренесанс. Група південних інтелектуалів — «аграріїв», авторів журналу «Втікач», заявила про необхідність збереження кращих гуманістичних і культурних традицій Півдня, які допомагали б протистояти омасовленню, обездушенню, знелюдненню суспільства, що зростало на грунті прагматичної моралі Півночі. В кращих художніх творах південних митців, насамперед фолкнерових, тема Півдня набуває трагедійного звучання, а його поразка й занепад тлумачаться і як загибель людяності, і як кара за гріхи рабовласництва та гріх насильства людини над людиною. Такий рівень художнього осмислення минулого властивий для великих американських митців, він став характерною рисою так званої «південної школи» в літературі США XX ст., до якої належить багато яскравих талановитих письменників — Р.П. Уоррен, Т. Вулф, А. Тейт, Ю. Велті, Дж. Колдуелл, К. Маккалерс, Ф. О’Коннор, М. Маккарті, X. Лі, Т. Моррісон та інші.
Сучасник і співвітчизник М. Мітчелл В. Фолкнер в тому ж таки 1936 р. написав «Авессалом! Авессалом!» — трагічну історію Півдня, покараного за гріх рабовласництва поразкою в Громадянській війні. Та М. Мітчелл дуже негативно ставилася до творів такого тину, вважаючи, що і Фолкнер, і Колдуелл продалися янкі. Вона стояла на інших позиціях. У «Звіяних вітром» позитивність героїв визначається їхньою прихильністю південській традиції, а сюжет завершується на мелодраматичній ноті. Проте творчі набутки Фолкнера, «аграріїв», «втікачів» є вагомими і для сьогоденного Півдня, в якому багато чого робиться задля утвердження культури і демократії. Це і відродження гуманістичних принципів минулого, і величезна увага до збереження і розвитку культури негритянської, і широкі освітні й культурні програми, які успішно запроваджуються спеціально організованим Центром по вивченню Південної культури та університетами південних штатів.
Однак для масової літератури, присвяченої темі Громадянської війни, стали характерними інші мотиви. З одного боку, літератори Півночі зображували плантаторів жорстокими рабовласниками, зарозумілими реакціонерами. З другого боку, письменники Півдня славили героїзм і чесноти конфедератів, змальовуючи янкі грубими й нахабними завойовниками. Що ж до масової літератури Півдня, який не переставав оплакувати свою поразку, назавжди втрачене патріархальне життя плантаторських родів, а також «щасливе», «безтурботне» існування негрів-рабів,— то вона подавала минуле на рівні міфу. Власне, на цьому міфі грунтувалась і література Півдня, яка зародилася ще за кілька десятиліть до Громадянської війни. Обов’язковими атрибутами такої літератури були культ краси, честі, шляхетності, витонченості, лицарського ставлення до жінки, високих думок, почуттів. Негри були тлом, грали роль відданої обслуги, нерозумних дітей, що потребують нагляду, виховання, опіки. Антирасистські твори «Білий раб» Р. Хілдрета і «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу прозвучали в цій літературі різким дисонансом і серед освіченої публіки Півдня успіху не мали. На повоєнному Півдні місцева література Оживилася легендами про героїзм конфедератів і ностальгією за втраченим раєм.
Розквіту такого типу творів сприяли і певні традиції, накопичені літературою США, де, як відомо, провідними в національній культурі й свідомості минулого століття були традиції романтизму. Саме в його межах склався той тип романтичного роману (роменс), що в США був започаткований і теоретично обгрунтований Н. Готорном, а в другій половині XIX — на початку XX ст знайшов для себе плідний грунт у неоромантизмі, звідки й перейшов до масової літератури, де, зазнавши певної трансформації, розквітнув, оскільки максимально відповідав її потребам: будив емоції в читача, не завдаючи великої роботи його мисленню.
Характерними особливостями поетики романтичного твору є яскраві персонажі (як правило, різко поділені на героїв і лиходіїв), бурхливі пристрасті, таємничість і містика, мальовничі пейзажі, місцевий колорит — при динамічному сюжеті і складній інтризі. Але якщо в готорнівській моделі всі ці елементи організовано навколо трагічного внутрішнього конфлікту, психологічно зумовленого світовідчуттям і характером героїв, які протистоять лицемірству загальноприйнятої моралі, то в масовому варіанті роменсу почуття і переживання персонажів максимально наближені до такої норми, близької і зрозумілої пересічному читачеві.