Щось таке Скарлет невиразно пригадувала — цвірінькіт Сьюлін про Френка та про його крамницю, але вона ніколи особливо не прислухалася до балачок Сьюлін. Досить було знати, що Френк живий і одного чудового дня звільнить її від клопотів про Сьюлін.
— Ні, ані слова,— збрехала Скарлет.— Отже, у вас уже є крамниця? Спритний же ви, я бачу!
Він трошки образився, що Сьюлін не оприлюднила його поступу, але ту ж мить і розплився в усмішці від компліменту Скарлет.
— А так, я завів собі крамницю, і непогану, смію думати. Люди кажуть, я вроджений купець.— Він втішено засміявся тим своїм схожим на квоктання сміхом, що завжди гак дратувало Скарлет.
«Самовпевнений старий дурень»,— подумала вона.
— Та ви хоч би за що взялися, досягнете успіху, містере Кеннеді. Але скажіть, ради Бога, як вам пощастило заснувати крамницю? Коли ми з вами бачились позаторік на Різдво, ви ж казали, що не маєте й гроша за душею.
Він прочистив захрипле горло, прочесав п’ятірнею свої баки і всміхнувся сором’язливою нервовою усмішкою.
— Ну, це довга історія, міс Скарлет.
«Богу дяка! — подумала вона.— Може, якраз її й вистачить до самого дому». А вголос промовила:
— То розкажіть же.
— Пригадуєте, коли ми востаннє приїжджали до Тари в пошуках провіанту? Так от, невдовзі по тому я перейшов у бойову військову частину. Тобто пішов на фронт. Інтендантство моє скінчилося. В інтендантській службі, міс Скарлет, відпала потреба, бо ми вже нічого, власне, не могли нашкребти для війська, і я подумав, що здоровому чоловікові місце на передовій. Тож якийсь час я прослужив у кінноті, доки не дістав поранення в плече.
У нього був такий гордовитий вигляд, що Скарлет мусила зауважити:
— Жах який!
— Ні, рана була несерйозна, навіть не зачепило кістки,— дещо розчаровано уточнив він.— Мене відправили на південь до шпиталю, а коли я майже видужав, до міста підступили янкі. Ото гаряча була пора! Це сталося зовсім несподівано, і всі з нас, хто тримався на ногах, подались перетягувати всяке добро з армійських складів та обладнання зі шпиталів до залізниці, щоб вивезти його. Тільки завантажили ми один поїзд, як у місто вдерлися янкі, і ми мусили щодуху тікати з другого кінця міста. Ну ж і прикре було видовище — сидимо ми на дахах вагонів і дивимось, як янкі палять усе те добро, що ми полишили над залізницею. Його було накладено на добрих півмилі вдовж колій, і геть усе те вони спалили, міс Скарлет. Ми й самі насилу встигли дати драла.
— Жах який!
— Справді, таки жах. Чистий жах. А потім наші повернулися до Атланти, і наш поїзд теж сюди прийшов. Ну, а скоро по тому, міс Скарлет, війна скінчилася, і... І стільки всякого там добра валялося — і посуду, і ліжок, і матраців, і коців, і все воно нічиє. Я гадаю, по закону воно все належало янкі. Адже такі були умови капітуляції, еге ж?
— Умгу,— підтвердила, майже нічого не чуючи, Скарлет. Вона тепер обігрілась, і її хилило на сон.
— Я й досі не певен, чи правильно тоді вчинив,— провадив він далі заклопотаним тоном.— Але я собі розважив, що всі ці речі янкі, власне, і не потрібні. Вони, мабуть, спалили б їх, та й годі. А наші ж люди заплатили за них свої кровні гроші, то я й подумав, що це добро мало б таки належати Конфедерації або вже конфедератам. Ви розумієте, що я маю на увазі?
— Умгу.
— Я радий, що ви згодні зі мною, міс Скарлет. Бо воно й досі муляє мені на сумлінню. Вже скільки людей казало мені: «Та годі морочитись цим, Френку»,— а я все не можу. Я б не міг ходити з піднесеною головою, якби вважав, що вчинив не слушно. То ви гадаєте, що я мав слушність?
— Звичайно,— сказала вона, байдужа до того, що цей старий дурень торочить. Йому докори сумління муляють. Коли чоловік дожив до такого віку, як Френк Кеннеді, то мав би вже знати бодай те, що не варт забивати собі памороки всякими дурницями. Але він завжди був такий вразливий та шамотливий, як стара діва.
— Радий від вас це чути. Після капітуляції у мене було десять доларів сріблом, ото й тільки. Ви ж знаєте, що янкі зробили з Джонсборо, де був мій будинок і крамниця. Я просто й гадки не мав, за що мені братися. Але на ці десять доларів я покрив дах над старою крамничкою на П’яти Променях, попереносив туди шпитальне причандалля і почав його потихеньку спродувати. Всі потребували ліжок, посуду, матраців, тож продавав я їх недорого, зваживши, що це добро належить і іншим людям, не тільки мені. Проте трохи я таки заробив на цьому, і прикупив тоді ще краму, а далі вже пішло й пішло. Гадаю, що як усе буде гаразд, я розживуся на добрі гроші.