Та хоч би що бачили їхні очі, хоч би яка тяжка праця спала на них і ще спаде в майбутньому, вони залишалися вишуканими й шляхетними, як монархи на вигнанні: сповнені гіркоти, гордовиті, зовні байдужні, зичливі одне до одного, тверді, мов діамант, і яскраві та крихкі, мов кришталики розбитої люстри в них над головою. Колишні часи минулися назавжди, але ці люди й далі житимуть так, наче їхній світ ще не минув,— чарівні й забарні, твердо впевнені, що нема чого вихоплюватись один з-перед одного як ті янкі, аби загребти зайвий гріш, прикипілі навіки до давніх своїх звичок.
Скарлет знала, що й вона дуже змінилася. Інакше вона не могла б робити те все, що зробила після Атланти, інакше не зважилася б здійснювати свій відчайдушний замір щодо Френка. Але рішучість її різнилася від їхньої рішучості, хоча їй важко було б сказати, в усякому разі, зараз, у чому полягала ця відмінність. Може, в тому, що вона ладна піти на будь-що, тоді як ці люди на багато що не пішли б навіть під загрозою смерті. А може, в тому, що вони вже втратили всяку надію, але ще з усмішкою споглядали життя й манірно схиляли перед ним голову, коли воно пропливало повз них. А вона, Скарлет, на це не згодна була.
Вона не могла зігнорувати життя. Вона мусила жити, а життя виявлялося таким жорстоким, таким ворожим, що наївно було б сподіватися, щоб усміхненість допомогла здолати життєві знегоди. Ані зичливості, ані мужності, ані непохитних гордощів — нічого цього Скарлет не бачила у своїх друзях. Вона бачила тільки нерозумну затятість, з якою вони сприймали факти життя, усміхаючись до них, але відмовляючись глянути правді у вічі.
Коли вона дивилася на танцівників, розпашілих від кадрилі, то запитувала себе: чи гнітять їх, як-от її, думки про загиблих закоханих, про скалічених чоловіків, про голодних дітей, про втрачену землю, про те, що під своїм дахом вони мусять давати притулок чужим людям? Звісно-бо, їм знайомі ці думки! Обставини їхнього життя вона знала майже так само добре, як і свого власного. Вони втратили те саме, що й вона втратила, зазнали тієї самої скрути, що й вона, стикалися з тими самими проблемами, що й вона. Тільки реагували вони на них по-інакшому. Обличчя, які вона бачила в залі,— то були не обличчя, а маски, добротно припасовані маски, які ніколи не скидаються.
Але якщо вони так само гостро, як вона, потерпають від жорстокої дійсності — в чому не було сумніву,— то як їм вдається триматися з цією позірною веселістю і безтурботністю? І навіщо їм взагалі ховатися під личиною? Вона не могла цього збагнути і мимоволі це її дратувало. Їй ніколи не бути такою, як вони. Не зможе вона дивитись, як її світ зазнає краху, і вдавати, ніби це її не обходить. Вона немов зацькована лисиця, що мчить щодуху, аж серце мало не лусне, аби встигнути сховатися в норі поки не наздогнали гончаки.
І раптом у ній збурилась ненависть до них усіх, що вони такі відмінні від неї, що вони терплять свою недолю так стійко, як вона ніколи не зможе, та й ніколи не схоче. Вона ненавиділа їх, цих усміхнених легкодумних наївняків, цих пихатих дурнів які пишалися тим, що вже втратили, ба навіть тим, що це вони втратили. Ці жінки трималися, як дами — і були-таки ними,— хоч і мусили день у день тяжко працювати й не знали, як їм спромогтися на нову сукню. Дами! А ось вона вже не відчувала себе дамою, дарма що була в оксамитовій сукні й мала напахчене волосся, дарма що пишалася своїм походженням і багатством, яке колись їй належало. Червона земля Тари, в якій їй довелося порпатись власними руками, здерла з неї поволоку панськості, і вона розуміла, що відчує себе знову дамою хіба тоді, коли стіл її вгинатиметься від срібла та кришталю, коли паруватимуть на ньому найдобірніші наїдки, коли у неї в стайнях стоятимуть власні коні та карети, коли бавовну в Тарі збиратимуть чорні руки, а не білі.
«Отож і є! — подумала вона зі злістю й глибоко зітхнула.— Якраз у цьому й відмінність! Вони, хоч і зубожілі, досі відчувають себе дамами, а я ні. Цим дурепам невтямки, що не можна бути дамою, коли ти без цента за душею!»