— Як смієте ви таке казати! Та він працює, мов негр! — Але, попри всю її лють, Скарлет прикро було згадувати, що Ешлі мусив рубати дерево на кілки для огорожі.
— І праця його на вагу золота, смію гадати. А як вміло він, певне, бере гній на вила і...
— Він...
— О, звісно, я знаю. Припустимо, що він докладає всіх сил, але не думаю, щоб від нього така вже велика користь. Повік-віку ви не зробите когось із Вілксів добрим робітником на фермі чи й деінде... таким, щоб на нього можна було покластися. Ця порода існує тільки для оздоби. А тепер пригладьте своє настовбурчене пір’ячко й забудьте про мої грубуваті вислови на адресу гордого й високодостойного Ешлі. Дивно, що подібні ілюзії можуть надовго застрявати навіть у такій тверезій голівці, як ваша. То скільки грошей ви потребуєте і на що саме?
Вона, однак, мовчала, тож він повторив:
— На що саме вони вам потрібні? І глядіть, щоб сказали мені правду. Це вам стане в пригоді не менше, ніж брехня. Ба навіть більше, бо коли ви збрешете мені, я про це дізнаюся, і вам буде дуже мулько. Запам’ятайте це назавжди, Скарлет: я можу стерпіти від вас усе, крім брехні,— і вашу неприязнь до мене, і вашу брикливість, і вашу сварливість, але не брехню. То на що ж вам потрібні гроші?
Люта на Рета, що так сікався до Ешлі, вона б із превеликою охотою плюнула йому в глузливо усміхнене лице й гордо відмовилась від його грошей. І вже навіть хотіла зробити це, але холодна рука тверезого глузду стримала її. Приборкавши в собі гнів, вона спробувала надати своєму обличчю сповненого гідності виразу. Рет відхилився на стільці й простяг ноги до вогню.
— Ніщо мені не цікаво так спостерігати,— зауважив він,— як внутрішню боротьбу в вас, коли ви маєте вибирати між принципом і чимось таким практичним, як-от гроші. Я, звичайно, знаю, що практицизм ваш неодмінно візьме гору, але все-таки мене не полишає сумнів — а ну ж, раптом краща половина вашої натури переможе! І коли такий день настане, я спакую речі й заберуся з Атланти назавжди. На світі багато жінок, в яких щоразу перемагає краща половина натури... Та вернімось до діла. Отже, скільки й на що саме?
— Я ще не знаю, скільки саме мені буде потрібно,— похмуро промовила вона.— Але я хочу придбати тартака... І це, здається, можна зробити задешево. А ще мені треба два фургони й двох мулів. І коня з бричкою для мене.
— Тартака?
— Атож. І якщо ви позичите мені грошей, то можете пристати зі мною у спілку: половина прибутків — ваша.
— Та навіщо мені тартак?
— Робити гроші! Ми можемо заробити купу грошей. А як ні, то я можу позичити у вас під відсотки. Стривайте, а скільки це буде — добрий відсоток?
— П’ятдесят вважається дуже непоганим відсотком.
— П’ятдесят! Та ви шуткуєте! Перестаньте сміятися, чортяка такий. Я серйозно.
— Отож я й сміюся. Цікаво, чи хто-небудь, крім мене, хоч розуміє, що діється в цій вашій голівці під оманливо милою зовнішністю?
— Та кого це обходить? Послухайте, Рете, і скажіть, як на вашу думку,— вигідна ця справа чи ні. Френк розповів мені про одного чоловіка, що має невеликий тартак над Персиковою дорогою і хоче його продати. Йому пильно треба готівки, і він продасть тартака за дешеву ціну. Тепер тут в околиці небагато тартаків, а оскільки люди заходилися розбудовуватись... та ми могли б продавати деревину хто зна як дорого! Цей чоловік згоден залишитись на тартаку й заправляти ним за платню. Френк казав мені. Френк і сам купив би тартака, якби гроші. Мені здається, він мав намір купити його за ті долари, які віддав мені на податок.
— Бідний Френк! Як-то він зреагує, коли почує від вас, що ви перехопили тартака у нього з-під носа? І як ви поясните, не скомпрометувавши себе, що купили тартака на мої гроші?
Скарлет про це й не думала, вся зосереджена на тому, скільки грошей заробить на деревині.
— А я й не казатиму йому цього.
— Але ж він зрозуміє, що не під кущем ви знайшли ці гроші.
— Я скажу йому, що продала... атож, продала вам свої діамантові сережки. Я й справді вам їх віддам. Це буде моїм забез... як його там... та ви розумієте.
— Мені не потрібні ваші сережки.
— Я їх теж не хочу мати. Вони мені не подобаються. Та й, зрештою, вони не мої.
— А чиї ж?
В пам’яті її знову постала задушлива спекотна днина, глибока тиша огортає Тару, а на підлозі лежить мертвяк у синій уніформі.
— Мені вони дісталися... Дісталися від одного чоловіка, його вже нема серед живих. Тепер вони, можна сказати, мої. Можете забрати їх. Вони мені не потрібні. Я воліла б мати натомість гроші.