Атланта клекотіла — вона жила, відкрита всім вітрам, як селище на фронтьєрі, і навіть не пробувала приховувати своїх гріхів та вад. Один за одним поставали шинки, іноді й по два-три на квартал, а після смерку на вулицях товклися п’яні, і чорні, й білі, що заточувались від стін будинків до краю хідника й назад. Головорізи, кишенькові злодії та повії чигали на свої жертви у темних завулках і на ледь освітлених вуличках. Процвітали картяр ні, і не минало ночі, щоб когось не підрізали або не підстрелили. Порядних городян шокувало, що в Атланті виник цілий район червоних ліхтарів, куди більший і квітучіший, ніж у роки війни. Цілі ночі за щільно зачиненими віконницями деренчали роялі, чулися соромітні пісні та реготи, що їх вряди-годи уривали голосні скрики й пістолетні постріли. Пансіонерки цих закладів були зухваліші за повій з воєнних днів, бо нахабно вихилялися з вікон і зачіпали перехожих. А в неділю з полудня елегантні закриті карети бандерш з’являлися на центральних вулицях міста — це вивозили виряджених «дівчаток» подихати свіжим повітрям з-поза опущених шовкових шторок.
Найвідомішою з господинь таких домів була Краля Вотлінг. Вона тепер заснувала свій власний заклад у чималій двоповерховій споруді, проти якої навколишні будівлі виглядали злиденними крільниками. Унизу там містився подовгастий бар, де задля елегантності на стінах порозвішували олійні картини і де щоночі грав негритянський ансамбль. Нагорі ж, як твердив поголос, у кімнатах стояли дорогі плюшеві меблі, висіли важкі портьєри, облямовані мереживом, і заморські дзеркала в золочених рамах. Кільканадцять молодих панночок, що обслуговували заклад, були милі з обличчя, хоч і надмірно розфарбовані, і поводилися стриманіше, ніж їхні посестри з інших таких самих закладів. Принаймні поліція до Кралі не дуже часто заглядала.
Про цей дім атлантські матрони згадували тільки пошепки, а проповідники, осторожливо стишивши голос, поминали осудливими словами як джерело розбещеності. Кожен розумів, що якась там Краля Вотлінг сама неспроможна була на свої кошти відкрити такий люксусовий заклад. Отже, вона мала когось за плечима, і то особу з чималими грошима. А оскільки Ретові Батлеру ніколи не вистачало пристойності приховувати близькість до неї, ніхто не мав сумніву, що це він і є. Сама Краля, коли мигцем показувалась її постать у закритій кареті, де за кучера сидів зухвалий жовтошкірий негр, являла собою живе втілення добробуту. У повіз було запряжено пару добрих гнідих, і всі хлопчаки, які, на хвильку вирвавшись від матерів, вибігали на вулицю, щоб її побачити, опісля збуджено перешіптувались: «Це вона! Це сама Краля! Я бачив її руде волосся!»
Біч-о-біч з будинками, які ще зберігали на собі сліди від снарядів і були сяк-так підлагоджені старими дошками й задимленою цеглою, виростали чепурні будівлі саквояжників та спекулянтів, що розбагатіли на війні,— з мансардами, гостроверхими дахами й вежами, вітражами у вікнах, з широкими моріжками перед входом. Щовечора вікна в цих нових особняках яскраво світилися від газових ламп у кімнатах, надворі чулися звуки музики й шурхання ніг у танці. На довгих верандах у товаристві чоловіків у вечірніх костюмах прогулювалися жінки в шелестких барвистих шовках. Бахкали корки від шампанського, на столах, покритих мереживними скатертинами, виставляли обіди з семи страв. Шинка у вині, фарширована качка, паштет з гусячої печінки, рідкісна садовина будь-якої пори року — всім цим досхочу призволялися гості.
А за обшарпаними дверима старих будинків тулилися злидні й голод, тим відчутніші, чим більш стоїчно силкувались їх терпіти господарі, і тим дошкульніші, чим більш затято городяни виявляли свою зневагу до матеріальних потреб. Доктор Мід міг би розповісти чимало невеселих історій про сім’ї, що мусили перебратися з окремих будинків до найманих помешкань, а звідти до брудних кімнат на глухих задвірках. Надто багато було в нього пацієнток, що слабували на серцеві недуги та виснаження. Він знав — і вони знали про це його знаття,— що вся причина у тривалому недоїданні. Він міг би розповісти, як сухоти викосили цілі родини, як пелагра, що нею раніше хворіли тільки найубогіші білі, тепер з’явилася і в найблагородніших родинах Атланти. А ще ж були діти з тоненькими рахітичними ніжками, і матері, які не мали молока годувати немовлят. Колись старий лікар ладен був дякувати Богові за кожне дитя, якому допомагав приходити на світ. Але тепер він уже не думав, що життя — це велике добро. Непривітним був цей світ для немовлят, і багато їх помирало вже в перші місяці життя.