Щодня по кілька годин вона збувала на тартаку, придивляючись до всього, силкуючись по змозі виявити крадіжки, оскільки була певна, що без цього не обходиться. А ще більше часу вона роз’їжджала містом: навідувалась до будівельників, підрядників та теслярів, заглядала навіть до незнайомих людей, про яких чула, що збираються будуватись, намовляючи їх купувати деревину в неї, і тільки в неї.
Невдовзі Скарлет зробилася звичною прикметою атлантських вулиць — поряд зі статечним літнім негром-возієм, завжди несхвально насупленим, вона сиділа у бричці, закрившись попід груди повстиною, а руки в рукавичках поклавши на коліна. Тітонька Туп пошила їй симпатичну зелену пелеринку, що приховувала її вже помітну округлість, і зелений плаский капелюшок, якраз під колір очей,— це було звичайне вбрання Скарлет, коли вона їздила у справах. Легенькі рум’яна на щоках і ледь відчутний аромат одеколону робили її вельми привабливою, поки вона сиділа в бричці й не показувала своєї фігури. Однак потреба висідати з брички у неї виникала не часто, бо досить було їй усміхнутись і покивати пальцем, як чоловіки тут-таки підходили до брички і, стоячи простоволосі навіть під дощем, вели з нею ділові переговори.
Скарлет не одна була така, що передбачила можливість добрих заробітків на деревині, але конкуренти її не лякали. Вона гордо усвідомлювала, що кмітливістю не поступиться нікому з них. Як Джералдова дочка, вона успадкувала гострий нюх до всіляких оборудок, а нинішня скрута ще й загострила цей її хист.
Попервах інші підприємці підсміхалися з неї — в смішках цих чулася добродушна зневага, що от, мовляв, жінка взялася за зовсім не жіноцьку справу. Згодом, однак, їм уже було не до смішок. Конкуренти мовчки кляли її, коли вона проїжджала вулицею. Належність до жіночої статі часто ставала їй у пригоді, бо вона залюбки могла прикинутись безпорадною і слабосильною, викликаючи тим співчуття у податливих сердець. Їй легше легкого було вдати мужню, але сором’язку леді, яку тільки суворі обставини змусили взятися за таке непривабливе підприємство, або ж безпорадну жіночку, якій просто-таки загрожує голодна смерть, коли в неї не купуватимуть деревину. Та коли її жіночі приваби не спрацьовували, вона починала діяти з холодним розрахунком і ладна була продавати навіть собі на збиток, аби відшити конкурентів і завоювати ще одного покупця. Вона була не від того, щоб збути обмірки за ціну першосортної деревини, коли знала, що її не викриють, і без найменших докорів сумління оббріхувала інших торгівців лісом. Усім своїм виглядом показуючи нехіть говорити прикру правду, вона зітхала й так ніби між іншим зауважувала ймовірному покупцеві, що її конкурент надто вже багато править за свої бруси та дошки, а вони в нього і гнилі, і всі в сучках, і взагалі вкрай низького гатунку.
Коли Скарлет уперше отак збрехала, їй стало трохи мулько й трохи соромно: мулько тому, що брехня зовсім легко й природно злетіла з її уст, а соромно, бо у неї промайнула думка: що на це сказала б мати?
А що саме сказала б Еллен дочці, яка так одверто бреше й вдається до ошуканства,— в цьому не було ніякого сумніву. Мати була б приголомшена, й не повірила б своїм вухам, і сказала б вона лагідні слова, що опекли б вогнем, попри всю свою лагідність,— слова про честь, і про чесноту, і про правду, і про обов’язок перед ближнім. Скарлет аж зіщулилась, уявивши собі, який вираз був би при цьому на материному обличчі. А потім образ Еллен прибляк, витіснений з пам’яті безоглядним, захланним і жорстоким інстинктом, що з’явився у Скарлет у дні скрути в Тарі, а тепер ще й посилився через постійну непевність у майбутньому. Так вона переступила й цю межу в житті, як переступала раніше інші межі — і тільки зітхнула, що не такою вийшла, якою хотіла б її бачити Еллен, знизала плечима й повторила своє звичне закляття: «Подумаю про це опісля».
Але вона більш ніколи не згадувала Еллен у зв’язку зі своєю торговельною тактикою, і більш ніколи не переживала за свою безцеремонність, коли було треба відбити клієнтів. Вона знала, що їй вільно оббріхувати інших купців. Її оберігала південська шляхетність. Південка-леді могла набрехати на джентльмена, але південець-джентльмен не міг так само вчинити щодо неї, і тим паче назвати леді брехухою. Отож іншим торгівцям лісом лишалося тільки клясти її подумки та ще заявляти в колі сім’ї, як їм шкода, що місіс Кеннеді не може бодай на п’ять хвилин перетворитись на чоловіка.