Один незаможний білий, що мав тартака на Декейтерській дорозі, спробував побороти Скарлет її ж зброєю і прилюдно заявив, що вона брехунка й махлярка. Але це йому більше зашкодило, ніж допомогло, бо всі вжахнулися: до чого це дійшло, що чоловік, нехай і вбогий, так обзиває леді з порядної родини, хоч ця леді й поводиться не зовсім порядно. Скарлет з гідністю витримала його закид і нічого не відказала, але надалі всю свою увагу зосередила на ньому й на його клієнтах. Щоб довести свою чесність, вона, згнітивши серце, продавала цим замовникам по дешевій ціні першорядну деревину, і робила це так уперто й безжально, що сіромаха невдовзі збанкрутував. Тоді, аби остаточно добити зухвальця, вона — на жах Френкові — ще й придбала запівдарма його тартака.
Спромігшись на другий тартак, вона опинилася перед клопітною проблемою роздобути для нього чесного управителя. Їй не хотілося брати ще одного такого, як Джонсон. Вона знала, що, попри всю її пильність, він таки спродує ліс у неї за плечима, але на другу лісопильню сподівалася знайти людину, на яку зможе покластися. Чи ж не бачиш на кожному кроці бідних, наче Йов, чи ж не повно на вулицях чоловіків, які колись були заможні, а тепер потребують роботи? І дня-бо не минає, щоб Френк не підсунув якогось гроша зголоднілому солдатові або щоб Туп і куховарка не загорнули шматок коржа котромусь схудлому злидареві.
Але Скарлет — вона й сама не розуміла чому — когось такого не хотіла брати. «Не треба мені таких, що за цілий рік не змогли ніде влаштуватися,— думала вона.— Якщо вони досі не зуміли приладнатись до мирного життя, то й зі мною не поладнають. Та й з виду вони такі зачухані, як недобиті пси. А мені не треба недобитків. Мені треба когось кмітливого й енергійного, як-от Рене, чи Томмі Велберн, чи Келлс Вайтінг, чи один з Сіммонсів, чи... одне слово, когось отакого. Вони не схожі на солдатів після поразки, які до всього збайдужіли. Ні, у них такий вигляд, наче їм до всього на світі є діло».
Проте, на подив Скарлет, брати Сіммонси, що промишляли випалюванням цегли, і Келлс Вайтінг, що торгував виготовленим на материній кухні зіллям, яким після шести прийомів з певністю можна було випростати волосся навіть найкучерявішому негрові, чемно всміхнулися, подякували й відмовились. Так само повелося ще кільканадцять чоловік, до яких вона зверталась. У розпачі Скарлет підвищила пропоновану платню, але намарно. Один з небожів місіс Меррівезер зухвало заявив їй, що хоч йому не дуже до шмиги бути возієм на підводі, але, в усякому разі, це його підвода, і краще хазяйнувати по своїй власній волі, аніж бути попихачем у Скарлет.
Одного дня Скарлет зупинила свою бричку біля фургону з пирогами Рене Пікара й привіталася до нього та до калічного Томмі Велберна, що сидів поруч з ним,— Рене підвозив приятеля додому.
— Послухайте, Рене, чи не перейшли б ви на роботу до мене? Заправляти тартаком — це все-таки поважніше, ніж правити фургоном. Мені здається, що вам соромно так роз’їжджати.
— Хе, та я свій сором давно вже поховав,— осміхнувся Рене.— Хто сьогодні хотів би бути поважним? Усе своє життя я був поважний, але війна звільнила мене від цього, як і від чорнюків. Тепер я вже ніколи не знатиму, що таке гонор і нудьга. Тепер я вільний, мов птах! Мені подобається фургон з пирогами. І мій мул. І милі янкі, що так люб’язно купують пироги моєї мадам тещі. Ні, моя Скарлет, я вже хочу стати королем пирогів. Така моя доля! Як Наполеон, я йтиму за своєю зорею.— І він з драматичним виглядом виляснув батогом.
— Але ж вас не на те виховувано, щоб ви продавали пироги, як і Томмі не на те, щоб тримати в руках тичбу диких ірландців-мулярів. У мене робота більш...
— А вас, гадаю, виховувано на те, щоб заправляти тартаком, еге ж? — зауважив Томмі, і кутики рота у нього ледь смикнулися.— Я так і бачу, як маленька Скарлет сидить у матері на колінах і шекерявим голоском повторює: «Не продавай доброї деревини, коли можеш дорожче продати погану».
Рене зареготав на весь рот, його мавпячі очиці весело заіскрилися, і він ляснув Томмі по зігнутій спині.
— Нема чого мені гаплик пришивати,— холодно відказала Скарлет, не побачивши нічого смішного у словах Томмі.— Звісно, мене не на те виховувано, щоб заправляти тартаком.
— А я нічого й не хочу пришивати. Ви ж таки заправляєте тартаком, виховувано вас на те чи ні. Та й дуже добре з цим справляєтесь. Що ж, ніхто з нас, оскільки я знаю, не займається тим, чим збирався займатись, але якось ми, здається, даємо собі раду. Жалюгідна та людина й жалюгідна та нація, що сидить і рюмсає, коли життя не складається так, як хотілося б. А чом вам, Скарлет, не підходить котрийсь заповзятий саквояжник? Тут скрізь їх повно, Бог свідок.