Будь-яка інша жителька Атланти скипіла б гнівом на таке несусвітне невігластво, але Скарлет якось таки стримувала себе. Допомагало їй те, що вони викликали в неї не гик обурення, як зневагу. Врешті-решт вони ж тільки янкі, хіба можна від них сподіватись чогось кращого? Тож їхні безглузді образи на адресу її рідного штату, його людності й моралі джорджіанців проскакували повз неї, не западаючи в душу й викликаючи лише ретельно прихований глузливий усміх, аж поки стався раз випадок, що розлютив її до краю і показав — хоч вона й раніше вже це помічала,— яка широка й непрохідна прірва пролягла між Північчю та Півднем.
Одного дня, вертаючись додому з дядьком Пітером, вона проїжджала попри будинок, де тулилися в тісноті родини трьох офіцерів, поки побудують для кожної окрему оселю з дерева, закупленого у Скарлет. Усі три жінки саме стояли біля будинку, коли вона з’явилась, і помахали їй руками, щоб зупинилася. Підійшовши до брички, вони привіталися з характерним своїм північанським акцентом, який завжди викликав у Скарлет думку, що майже все можна простити янкі, тільки не їхню вимову.
— Якраз ви можете мені допомогти, місіс Кеннеді,— озвалась одна висока худа жінка, родом зі штату Мен.— Я б хотіла дещо довідатись про це зачухане містечко.
Скарлет проковтнула образу Атланті з тією зневагою, якої ця образа й була варта, і по змозі люб’язніше всміхнулася.
— І що ж вас цікавить?
— Моя нянька, Бріджіт, втекла назад на Північ. Вона заявила, що більше й дня не витримає тут, серед цих «негерів», як вона їх називає. А я сама з дітьми просто ради не зможу дати! Тож підкажіть мені, як знайти няньку? Я навіть не знаю, куди й звернутися.
— Це зовсім не важко,— сказала Скарлет і засміялася.— Якщо ви знайдете негритянку щойно з села, ще не розбещену цим Бюро звільненців, то з неї матимете найкращу няньку, яка тільки може бути. Ось постійте тут біля хвіртки і попитайте кожної негритянки, що проходитиме, і я певна...
Всі три жінки зняли обурений крик.
— Та щоб я довірила своїх дітей якійсь чорнючці? — вигукнула жінка з Мену.— Мені треба порядної дівчини-ірландки.
— Боюся, ви не знайдете в Атланті служниць-ірландок,— холодно відповіла Скарлет.— Я особисто зроду ще не бачила білої служниці, і нізащо не погодилася б таку взяти. А негри,— докинула вона з ноткою сарказму в голосі,— можу запевнити вас, не канібали, їм цілком можна довіряти.
— Нізащо в світі! Я й на поріг не пущу чорнючки І сказати ж таке!
— Та я повік їм нічого не довірю, а щоб я ще дітей своїх... довірила...
Скарлет пригадалися ласкаві гудзуваті долоні Мамки, натруджені до мозолів у невтомній праці, коли вона доглядала ще Еллен замолоду, а потім її, Скарлет, і Вейда. Звідки цим чужинкам знати про чорні долоні, які вони добрі й дбайливі, як вони вміють втішити, погладити, приголубити? Вона засміялась коротким смішком.
— Дивно таке від вас чути, коли саме ви й дали їм волю.
— Ну ні! Хто-хто, але це не я, любонько,— засміялася жінка з Мену.— Та я цих негрів в живі очі не бачила, поки не приїхала сюди місяць тому, і ладна хоч би й довіку їх більше не бачити. Від них мені аж мороз іде поза шкірою. Я не можу довіряти жодному з них...
Скарлет тим часом завважила, що дядько Пітер, випроставшись і натужно дихаючи, укляк на передку й невідривно дивиться на вуха коня. Але пильніше вона глянула на нього, коли жінка з Мену раптом урвала мову й показала на Пітера своїм сусідкам.
— Ось подивіться, як цей старий чорнюк наприндився, наче жаба,— пирхнула вона.— Та він у вас мов старий дворовий пес, їй-бо! Ні, ви, південці, не вмієте поводитися з чорнюками. Ви їх страх як розбестили.
Пітер всмоктав у груди повітря, чоло йому проорали ще глибші зморшки, однак погляд його був усе так само втуплений перед себе. Він зроду-віку не чув, щоб котрийсь білий назвав його «чорнюком». Від інших негрів він це чував. Але ніколи від білого. І ще почути, що він «старий пес», якому не варто довіряти,— йому, Пітерові, який ціле життя був достойною підпорою дому Гамільтонів!
Скарлет радше відчула, ніж побачила, як чорне підборіддя тремтить від ображеної гордості, і сліпа лють затопила її. Вона з холодною зневагою слухала, як ці жінки ганили конфедератську армію, узивали всіляко Джефа Девіса, закидали південцям, що вони мордують і вбивають своїх рабів. Якби це йшлося про її особисту чесноту й гідність, то в ім’я власної вигоди вона б витерпіла всі ці образи. Але вислуховувати їхнє безглузде патякання про відданого старого негра було їй понад силу, вона ледве стримувала себе, щоб не вибухнути, як порох від запаленого сірника. На мить погляд її зупинився на великому пістолеті за поясом у Пітера, і рука в неї вже засвербіла. Перестріляти б їх усіх, цих нахабних, хамлуватих завойовників! Проте вона тільки зціпила зуби — так, аж заходили жовна,— і нагадала собі, що не настав ще час, коли можна буде сказати янкі, якої вона про них думки. Колись — о, колись вона скаже їм! Але ще не зараз.