— Дядько Пітер — член нашої родини,— тільки й мовила вона тремтячим голосом.— На все краще. Їдьмо, Пітере!
Старий негр так рвучко огрів коня батогом, що той наполохано шарпнувся з місця, і бричка зразу підстрибом покотилася вперед, а Скарлет ще встигла почути ззаду здивований голос жінки з Мену:
— Її родини? То вона хотіла сказати, що він родич? Але ж він такий чорний!
«А прокляття їм на голови! Та їх усіх треба на порох стерти! Ось хай-но тільки в мене набереться досить грошей — я їм просто в обличчя плюну! Я...»
Вона глянула на Пітера й побачила, як носом його спливає сльоза. Вмить її охопила хвиля ніжності і гіркоти за ображену гідність старого, аж у неї самої защеміло в очах. Це ж було все одно, якби хтось бездумно-брутально поставився до дитини. Жінки ці образили дядька Пітера — того Пітера, що пройшов усю мексиканську війну разом зі старим полковником Гамільтоном, Пітера, на руках у якого господар і помер, який виховував Меллі й Чарлза і доглядав безпорадну й нетямку Дріботуп, «беріг» її, коли вона втікала з міста, а після капітуляції «добув» для неї коня і привіз її з Мейкона через увесь сплюндрований війною край назад. І вони ще кажуть, що неграм не можна довіряти!
— Пітере, мені соромно, що ти плачеш,— сказала Скарлет уривчастим голосом, кладучи руку на його кощаве плече.— Пощо ти так цим переймаєшся? Вони ж кляті янкі, та й годі!
— Але вони говорили при мені, немов я худобина й нічо’ не розумію. Немов я африкан і не тямлю, що вони кажуть,— відповів Пітер, гучно шморгнувши носом.— І вони обізвали мене чорнюком, коли я зроду від жодно’ білого не чув цього слова, і ще старим вашим псом, і ще ніби неграм не можна довіряти! Це мені — не можна довіряти! Таж коли старий полковник помирав, він мені ось як сказав: «Ти, Пітере, доглянь моїх дітей. І подбай за молоденькою міс Туп,— так він сказав,— бо ж у неї розуму, як у пташки». І хіба я не дбав за неї всі ці літа?..
— Ніхто не міг би краще її доглянути, хіба сам архангел Гавриїл,— заспокійливо мовила Скарлет.— Без тебе я не знаю, як би ми й вижили.
— Атож, мем, красно дякую, мем. Я це знаю, і ви це знаєте, але вони, янкі, не знають і не хочуть знати І чого вони встряють у наші діла, міс Скарлет? Вони ж не розуміють нас, конфед’ратів.
Скарлет нічого на це не відказала, бо все ніяк не могла вгамувати той гнів, що його не зважилася вихлюпнути в обличчя жінкам-янкі. Так вони і їхали мовчки додому. Пітер перестав шморгати носом, зате його нижня губа відкопилилася як ніколи. Тепер, коли перше почуття образи пригасло, в ньому почало наростати обурення.
А Скарлет думала: ну ж із біса дивні люди ці янкі! Тим жінкам здається, що як дядько Пітер чорний, то в нього нема вух, аби чути, і нема почуттів, які так само легко вразити, як і їхні почуття. Вони не розуміють, що до негрів треба ставитись лагідно, мов до дітей, треба напучувати їх, підхвалювати, легенько шпетити. Вони не розуміють негрів і стосунків їхніх з колишніми власниками. А вони ж воювали, щоб їх звільнити. А звільнивши, не хочуть мати з ними нічого спільного, ото тільки що нацьковують на білих південців, аби тримати Південь у страху. Вони не люблять негрів, не довіряють їм, не розуміють їх, але ж безнастанно кричать, що це південці не вміють обходитися з ними.
Не довіряти неграм! Та Скарлет довіряла їм куди більше, ніж багатьом білим, і вже запевно більше, ніж будь-якому янкі. Адже негри такі вірні, такі саможертовні, такі віддані, що цього з них ніякою скрутою не виб’єш і ні за які гроші їх не перекупиш. Вона згадала ту жменьку вірних їм челядників, що лишилися в Тарі перед навалою янкі, хоч любісінько могли втекти або пристати до війська північан, де мали б дозвільне життя. Але вони лишилися. Згадала Ділсі, яка поруч з нею збирала бавовну на полі, Порка, який, ризикуючи життям, нишпорив по околишніх курниках, щоб у домі мали що їсти. Мамку, яка приїхала з нею до Атланти, аби вберегти її від хибного кроку. Згадала сусідських слуг, що лишились вірними своїм господарям і оберігали жіноцтво в домі, поки чоловіки воювали на фронті, разом з господарями терпіли всі злигодні війни, доглядали поранених, ховали померлих, втішали осиротілих, працювали, жебрали, крали, щоб на столі завжди були харчі. І навіть тепер, хоч Бюро звільненців обіцяло їм золоті гори, вони зосталися зі своїми білими панами і працювали куди тяжче, аніж у часи рабства. Але янкі не розуміють цього й ніколи не зрозуміють.