Втіху, яку давали їй ці думки про майбутнє, не затьмарювало усвідомлення того, що вона зовсім не збирається бути насправді самовідданою, доброчинною чи зичливою. Все, чого вона прагнула — це здаватися такою в людських очах. Проте плетиво її думок було занадто хаотичне, занадто примітивне, щоб уловити невеличку різницю між «бути» й «здаватися». Її задовольнили думки про те, що колись, розжившись на гроші, вона дістане загальне схвалення.
Колись! Але не тепер. Не тепер, дарма що про неї стільки всякого патякають. Тепер їй ще не пора поводитись, як справжній дамі.
Пітер таки домігся, чого хотів. Тітонька Туп, своїм звичаєм, розхвилювалася аж до млості, а спина в Пітера за ніч так розболілася, що він уже більш ні разу не виїздив зі Скарлет у ролі кучера. Скарлет довелося роз’їжджати самій, і мозолі, що вже почали сходити у неї з долонь, наросли знову.
Так минули весняні місяці, коли на зміну холодним квітневим дощам прийшла цілюща теплінь зеленого травня. Тиждень за тижнем заповнювали робота та всілякі клопоти, через вагітність Скарлет легко втомлювалась, тим часом як давні знайомі ставилися до неї все холодніше, а домашні — щодалі турботливіше, доводячи її до нестями своїм опікунством та цілковитим нерозумінням того, чому вона рветься до роботи. У ці дні неспокою і борінь з-поміж усіх навколишніх тільки один знайшовся такий, що розумів її, що перед ним вона могла звіритись, і це був не хто, як Рет Батлер. Дивно було, що саме він таким виявився — він, несталий, як живе срібло, і розбещений, як демон із потойбіччя. Він співчував їй, коли якраз співчуття вона найдужче потребувала, але ні в кого його не знаходила і менш за все сподівалася знайти у Батлера.
Він часто вибирався з міста у свої таємничі подорожі до Нового Орлеана — з якою метою, він ніколи не пояснював, хоч вона, відчуваючи глухі ревнощі, була певна, що це має відношення до жінки, однієї чи й кількох. Однак після того, як дядько Пітер відмовився її возити, Рет чимдалі надовше залишався в Атланті.
У місті він час переважно збавляв на картярські ігри в кімнатах над салуном «Модне дівча» або в барі у Кралі Вотлінг, обмірковуючи з багатшими янкі та саквояжниками всілякі прибуткові оборудки, з огляду на що зробився для городян ще відразливішим, ніж його шинкові приятелі. Додому до Скарлет Рет тепер не приходив, мабуть, шануючи почуття Френка й Туп, яких обурив би такий візит, оскільки Френкова дружина була в делікатному стані. Але вона перестрівала його майже кожного дня. Раз у раз він наче ненароком з’являвся перед її бричкою, коли вона проїздила малолюдними Персиковою чи Декейтерською дорогами, прямуючи до своїх тартаків. Рет звичайно зупинявся, і якийсь час вони розмовляли, або ж він припинав свого коня ззаду до брички, сам сідав поряд з нею і возив Скарлет, куди їй було треба. Вона у ці дні, на свою прикрість, швидко втомлювалась, і тому в душі була вдячна йому, коли він брав віжки. Прощався він з нею щоразу перед тим, як в’їжджали до міста, але вся Атланта знала про їхні зустрічі, отож реєстр переступів пристойності з боку Скарлет дедалі більшав.
Вона й сама часом гадала, чи такі вже ці зустрічі випадкові. Вони все частішали в міру того, як збігали тижні, а напруження у місті зростало через різні негритянські вибрики. І чому він шукає зустрічей з нею саме тепер, коли вигляд у неї аж ніяк не привабливий? Жодних планів щодо неї у нього не було, навіть якщо колись він і мав їх, в чому вона теж почала сумніватися. Вже кілька місяців, як він перестав кпити з приводу тієї прикрої сцени з нею у в’язниці янкі. Ешлі та її кохання до нього він ніколи не згадував, і так само облишив свої грубуваті та непристойні натяки на те, що йому хотілося б її «посісти». Вона воліла не чіпати лиха, поки тихо, тож і не розпитувала Рета, чому він так часто з нею зустрічається. Кінець кінцем вона прийшла до висновку, що як він майже нічим не заклопотаний в Атланті, крім гри в карти, і так мало має тут щирих друзів, то побути в її товаристві — для нього просто розвага.
Та хоч би чим пояснювалась Ретова поведінка, Скарлет була рада його товариству. Він вислуховував її бідкання і приводу втрачених клієнтів та несплачених боргів, шахраювання Джонсона й нетямущості Г’ю. Він щиро тішився її перемогами, тоді як Френк у таких випадках лише посміхався ледь поблажливо, а Туп спантеличено вигукувала: «Ти диви!» Скарлет була певна, що Рет, хоч він і не зізнавався в цьому, нерідко підкидав їй замовників, бувши близько знайомим з усіма багатими янкі та саквояжниками. Вона добре знала, чого Рет вартий, і не довіряла йому, але коли він вигулькував з-за повороту тінистої дороги на своєму кремезному вороному коні, щоразу на душі їй легшало. А коли він сідав у бричку й перебирав у неї віжки, кидаючи їй яке-небудь ущипливе зауваження, вона знову відчувала себе юною, веселою і звабливою, попри всі свої клопоти й щодалі округлішу постать. Вона могла базікати з ним мало не про все на світі, не приховуючи ні мотивів своїх вчинків, ні думок з того чи іншого приводу, чого ніколи не робила ані з Френком, ані навіть з Ешлі, коли вже бути щирою перед собою. Бо й справді: коли вона розмовляла з Ешлі, то мусила стерегтись, аби не прохопитися чимось таким, що незручно було висловлювати з міркувань честі, і ця стриманість неминуче позначалася на всій розмові. Отож так чи сяк, а їй приємно було мати такого приятеля, як Рет, коли він уже вирішив невідь з яких причин ставитись до неї зичливо. Ще й дуже приємно, коли зважити, як мало залишилося в неї приятелів у ці дні.