А Скарлет виявила, що ковток-другий чистого бренді перед вечерею вельми підбадьорює, ну а щоб перебити запах, можна пожувати зернятко кави або сполоснути рота одеколоном. І чого це люди такі нетерпимі до питущих жінок, коли чоловікам можна й пити, й упиватися? Часом, коли поруч у ліжку Френк незворушно собі хріп, а її ніяк не брав сон і вона все крутилася з боку на бік, страхаючись бідності та янкі, сповнена туги за Тарою і жаги до Ешлі, їй здавалося, що тільки бренді й рятує її. А коли приємне, таке знайоме тепло розливалось по жилах, клопоти починали розвіюватись. Після трьох чарочок вона вже могла сказати собі: «Подумаю про це завтра, тоді легше буде дати всьому раду».
Проте бували ночі, коли навіть бренді не тамувало болю в її серці, куди дужчого, аніж страх перед можливою втратою тартаків — болю від розлуки з рідною Тарою. В Атланті з цим міським галасом, новими будівлями, незнайомими обличчями, вузькими вуличками, де толочились коні, повози й метушливі юрми,— у цій Атланті Скарлет іноді просто задихалася. Вона любила це місто, але... але несила була забути мирний супокій і сільську тишу Тари, червоні поля й темні сосни навколо будинку. Аби тільки знов опинитися в Тарі, хоч би й як там тяжко жилося! І бути коло Ешлі, щоб лишень бачити його, чути його голос, набиратися сили з його кохання! Кожен лист Мелані з повідомленням, що в них усе гаразд, кожна коротенька записка Вілла про те, як вони орють землю, сіють і вирощують бавовник, наново сповнювали її тугою за домівкою.
«Поїду додому в червні. Тут я вже нічого не зможу робити. Поїду додому на кілька місяців»,— думала вона, і серце у неї заходилося з радощів. Вона й справді поїхала додому в червні, але не зовсім так, як їй хотілося б, бо на початку місяця Вілл прислав звістку, що помер Джералд.
Розділ XXXIX
Поїзд прибув з великим запізненням, і коли Скарлет зійшла в Джонсборо, сині червневі сутінки огорнули вже все навкруги. У вікнах нечисленних уцілілих житлових будинків та крамниць містечка блимало жовте світло ламп. На головній вулиці місцями видніли широкі пройми поміж будівлями — там, де оселі згоріли чи були зруйновані снарядами. На Скарлет дивилися мовчазні насумрені руйновища з пробитими дахами й напіврозваленими стінами. Біля дерев’яного дашка над Буллардовою крамницею стояло кілька припнутих коней та мулів. Закурена червона вулиця була порожня й без жодних ознак життя, і тільки п’яницькі вигуки та сміх із шинку ген оддалік порушували навколишню присмеркову тишу.
Пристанційної споруди так і не відбудували після того, як вона згоріла під час війни,— замість неї стояла тільки дерев’яна шопа, відкрита всім вітрам. Скарлет увійшла під те накриття і сіла на порожню діжку, що їх кілька явно задля цього й поставили тут. Вона пильно подивилася вздовж вулиці, чи не побачить де Вілла Бентіна. Він мусив би здогадатись, що вона приїде першим же поїздом, одержавши коротеньку записку про смерть Джералда.
Вона так поспішала, що встигла взяти з собою в невеличкому саквояжі тільки нічну сорочку та зубну щітку, навіть білизни на змінку не прихопила. Шити собі жалобну сукню не було коли, тим-то вона позичила чорне вбрання у місіс Мід. Воно їй не зовсім підходило розміром, та й ще місіс Мід останнім часом схудла, а Скарлет уже кілька місяців як була вагітна, тож тепер мало не задихалася в цій тісній одежині. Хоч і зажурена через Джералдову смерть, вона, однак, пам’ятала про свій зовнішній вигляд і дивилась на себе теперішню не без зневаги. Фігура її зовсім пропала, обличчя й ноги припухли. Досі Скарлет не дуже цим переймалася, але зараз, коли за якусь годину вона постане перед Ешлі, це її неабияк хвилювало. Попри весь свій біль від тяжкої втрати вона аж здригалася, думаючи, що доведеться побачитися з Ешлі, маючи під серцем дитя від когось іншого. Вона кохала Ешлі, і він кохав її, а ця непрохана дитина неначе засвідчувала її невірність Ешлі. Але хоч і як їй було неприємно, що він дивитиметься на неї в такому стані, коли вона й тілом розбухла, і легкість ходи втратила, зустрічі цієї ніяк не уникнути.