— Скарлет, перш ніж оповідати вам про містера О’Гару — а я хочу оповісти вам усе, поки доїдем додому,— мені хотілося б дещо поспитати у вас. Ви ж тепер, я так гадаю, старша в сім’ї.
— А про що йдеться, Вілле?
Він на хвильку подививсь на неї своїм лагідним спокійним поглядом.
— Мені просто хотілося, щоб ви дали згоду на моє одруження зі Сьюлін.
Скарлет аж схопилася руками за сидіння: від подиву вона так хильнулась назад, що трохи не впала. Одруження зі Сьюлін! Їй навіть і на думку не спадало, що хтось може пошлюбити Сьюлін після того, як вона, Скарлет, відбила у неї Френка Кеннеді. Та кому потрібна ця Сьюлін?
— Боже милий, Вілле!
— Отже, ви не проти?
— Проти? Ні, але... Ну, ти мене й вразив, Вілле. То це ти одружуєшся зі Сьюлін? А я ж була певна, що ти накидаєш оком на Керрін.
Він, не відводячи погляду від коня, легенько шмагонув його віжками. Обличчя Вілла не ворухнулось, проте Скарлет здалося, що він ледь чутно зітхнув.
— Може, й було щось таке,— сказав він.
— То що, вона дала тобі од коша?
— Я ніколи її не питав.
— Ну й дурний, коли так. Спитай її, Вілле. Вона варта двох Сьюлін!
— Ви, Скарлет, не знаєте багато чого, що сталося в Тарі. В останні місяці ви не дуже приділяли нам своєї уваги.
— Цебто я, я? — спалахнула Скарлет.— А чим, на твою думку, я була заклопотана в Атланті? Роз’їжджала в кареті четвериком і ходила по балах? Хіба це не я посилала вам гроші щомісяця? Хіба це не за мої гроші сплатили податок, полагодили дах, купили новий плуг і мулів? Хіба...
— Не треба так злоститись і показувати свою ірландську вдачу,— незворушно урвав її Вілл.— Я краще, ніж хто, знаю, скільки ви зробили: ви за двох чоловіків упоралися.
Дещо злагіднівши, вона спитала:
— Тоді що ж ти маєш на думці?
— Бачте, ви зберегли нам дах над головою і подбали, щоб харчів у нас не забракло, це правда, але ви не дуже задумувались над тим, що діється в душах у тих, хто мешкає в Тарі. Я не ганю вас, Скарлет. Така вже ваша натура. Вас ніколи не цікавило, що у когось там на серці. Але я хочу сказати інше: я ніколи й не пробував освідчитись міс Керрін, бо знав, що це ні до чого. Вона ставиться до мене, як менша сестричка, і щира зі мною, як ні з ким на світі. Однак вона досі не отямилася після втрати того її хлопця, і ніколи вже не отямиться. І можу зразу сказати вам, що вона збирається піти в монастир у Чарлстоні.
— Ти що, жартуєш?
— Я так і знав, що ця новина заскочить вас зненацька, але я тільки про одне вас прошу, Скарлет: не сперечайтеся з нею через це, не сваріть її і не висміюйте. Нехай вона йде. Зараз вона більш нічого не хоче. У неї розбите серце.
— Але ж, хай йому чорт! У скількох он людей серце розбите, а вони ж не розбігаються по монастирях. Глянь хоча б на мене. Я втратила чоловіка.
— Проте серце у вас не розбите,— спокійно мовив Вілл і, взявши соломинку з дна повозу, встромив її в рот і став неквапливо жувати.
На ці його слова Скарлет важко було щось відповісти. Коли їй казали щиру правду, навіть і неприємну, вона подумки хоч-не-хоч визнавала, що це таки правда. Тож вона помовчала яку часину, силкуючись призвичаїтись до думки, що Керрін стане черницею.
— Пообіцяйте мені, що не будете картати її.
— Та чого там, обіцяю,— відказала Скарлет і подивилась на нього дещо здивовано і якось по-новому. Вілл же кохав Керрін, та й тепер кохає, і то так міцно, що заступається за неї, аби полегшити їй відхід від життя. А ось одружитися хоче зі Сьюлін.
— Гаразд, але як тоді Сьюлін? Тобі ж до неї байдуже, хіба ні?
— Ну, не зовсім,— відповів він, витяг з рота соломинку і почав уважно її розглядати.— Сьюлін не така вже й погана, як вам, Скарлет, здається. Гадаю, ми з нею якось порозуміємось. Сьюлін така просто тому, що їй треба чоловіка й дітей, як і кожній жінці.
Фургон, погойдуючись на вибоях, сунув далі, і на кілька хвилин запала мовчанка. Скарлет тим часом розважала над словами Вілла. Мусить бути якась глибша, серйозніша підстава, чому лагідний і тихий Вілл вирішив одружитися з цією вариводою Сьюлін.
— Ти не кажеш мені справжньої причини, Вілле. Коли я старша в сім’ї, то маю право знати.
— Це правда,— сказав Вілл,— але, гадаю, ви мене зрозумієте. Я не можу покинути Тару. Це тепер для мене рідна домівка, Скарлет, єдина справжня домівка, яку я будь-коли мав, і мені дорогий у ній кожен камінчик. І працював я тут так, наче це все моє. А коли так викладаєшся на роботі, воно стає для тебе дорогим. Ви розумієте, про що я?