Вона розуміла його, і коли почула, яке йому дороге те, що для неї було найдорожчим у світі, в серці її піднялася тепла хвиля прихильності до нього.
— Отож я так зважив. Тата вашого не стало. Керрін іде в черниці, і залишаємось у Тарі тільки Сьюлін та я. Ну і, звісно, мені вже ніяк далі тут жити, якщо я не женюся з нею. Ви ж розумієте — люди почнуть усяке базікати...
— Але... але ж, Вілле, є ще Мелані й Ешлі...
Почувши ім’я Ешлі, він обернувся й подивився на Скарлет непроникним поглядом своїх блідуватих очей. Вона давно підозрювала, що Вілл усе знає про неї та Ешлі і все розуміє, хоча й не схвалює, і не осуджує її.
— Вони скоро виїздять.
— Виїздять? Куди? Тара ж для них така сама домівка, як і для тебе.
— Ні, для них це не домівка. Оце ж і гнітить весь час Ешлі. Тара для нього не домівка, і він відчуває, що не заробляє на своє прожиття. З нього дуже кепський фермер, і йому це ясно. Він силкується як може, Бог свідок, але він не вроджений для фермерства, і ви знаєте це незгірш за мене. Як він починає колоти дрова, то так і дивись, що цюкне собі по нозі. Та він навіть рівної борозни не годен провести, коли йде за плугом — ну чисто якби малий Бо держав чепіги в руках, а як списати все, чого він не знає про роботу на полі, то й цілої книжки було б замало. І він у цім не винен. Просто його виховувано для іншого. Оце ж йому й допікає, що він, дорослий чоловік, живе в Тарі на жіночій ласці й неспроможний навіть відшкодувати своє утримання.
— На ласці? Невже він коли-небудь казав...
— Ні, він ніколи й не натякнув на це. Ви ж знаєте Ешлі. Але я бачу. Минулої ночі, коли ми сиділи біля вашого тата, я сказав йому, що посватався до Сьюлін і що вона погодилася. І тоді Ешлі зауважив, що тепер у нього як тягар з душі звалився, бо він почуває себе в Тарі, мов приблудний пес, а що містер О’Гара помер, то йому з міс Мелані довелося б і далі тут лишатись, аби люди не стали базікати про мене й Сьюлін. І ще він тоді сказав, що думає вибратися з Тари й знайти собі десь роботу.
— Роботу? Яку роботу? Де?
— Яку саме — я не знаю, але він казав, що збирається переїхати на Північ. У нього в Нью-Йорку якийсь приятель-янкі, і той написав йому, що там можна влаштуватися в банку.
— Ой ні! — вихопилось у Скарлет з глибини душі, і на цей її скрик Вілл знов подивився на неї тим своїм своєрідним поглядом.
— Може, це для всіх буде краще, коли він перебереться на Північ.
— Ні! Ні! Я так не думаю.
Мозок її почав гарячково працювати. Ешлі не може виїхати на Північ! Вона ж тоді вже ніколи його не побачить. Хоч вона й так місяцями його не бачила і жодного разу не розмовляла з ним наодинці після тієї вікопомної сцени в садку, не минало й дня, щоб вона не думала про нього й не раділа, що він має притулок під покрівлею її дому. Посилаючи Віллові гроші, вона щоразу тішилася, що цим полегшує життя Ешлі. Звичайно, фермер з нього ніякий. «Ешлі виховували для чогось кращого,— подумала вона не без гордощів.—.Він вроджений владарювати, жити у великому особняку, роз’їжджати породистими кіньми, читати поетичні книжки й наказувати неграм, що мають робити. То байдуже, що тепер уже нема особняків, коней і негрів, та й книжок майже не лишилося. Ешлі не для того виховували, щоб він ходив за плугом і тесав стовбурці на огорожу. Тож і не дивно, що він хоче вибратися з Тари».
Але вона не може допустити, щоб він виїхав за межі Джорджії. Коли треба, вона напосяде на Френка — нехай вижене свого прикажчика з крамниці й візьме на це місце Ешлі. Хоча ні: стояти за прилавком — так само не для Ешлі, як і ходити за плугом. Щоб Вілкс зробився крамарем! Та нізащо в світі! Для нього щось інше має знайтись... ось хоч би її тартак — чом би й ні, справді? На цю думку вона відчула таку полегкість, що аж усміхнулась. Тільки чи згодиться він прийняти цю її пропозицію? Чи, може, знову подумає, що це йому ласку роблять? Треба так усе залагодити, щоб йому здалося, наче він стає їй у пригоді. Вона звільнить Джонсона й поставить натомість Ешлі на старих тартак, а Г’ю заправлятиме на новому. Вона пояснить Ешлі, що Френк через слабке здоров’я й обтяженість крамницею не може їй підсобляти, а сама вона зараз у такому стані, що без сторонньої допомоги ніяк не обійтись.
Вона вже якось утовкмачила б Ешлі, що його поміч о цім порі їй просто необхідна. І дала б йому половину прибутків з тартака, аби тільки він узявся за це діло — вона на будь-що погодилася б, аби тільки мати його коло себе, бачити ясний усміх у нього на обличчі, вловлювати вряди-годи в його погляді проблиск приховуваного почуття до неї. Але — присягалась вона сама собі — ніколи-ніколи не стала б вона спонукати його на любовні слова, ніколи більше не спокушала б зректися цієї безглуздої честі, дорожчої йому за кохання. Треба буде якось делікатно дати Ешлі на здогад, що це вона твердо вирішила. Бо як ні, то він може відмовитись, боячись, щоб знову не повторилася між ними та прикра сцена.