— Я спробую знайти йому роботу в Атланті,— сказала вона.
— Ну, це вже ваша з ним справа,— промовив він і знов узяв соломинку до рота.— Н-но, Шерман! Тут, Скарлет, є ще одна річ, за яку я хочу попросити вас, перш ніж розповім вам про тата. Мені б не хотілося, щоб ви напалися на Сьюлін. Що вона зробила, того вже не відробить назад, і хоч би ви й наголо її остригли, а містера О’Гари цим не повернеш. Та й вона щиро думала, що так буде краще.
— Оце ж я й хотіла тебе спитати. Що там таке зі Сьюлін? Алекс загадково якось натякнув, що її треба було б відшмагати. Що вона такого накоїла?
— Люди й справді на неї страх сердиті. Кого я не перестрівав сьогодні у Джонсборо, кожен нахвалявся перерізати їй горло при першій нагоді. Але, маю надію, це у них минеться. Так ото дайте мені слово, що не нападетесь на неї. Я не хочу ніяких сварок сьогодні, коли містер О’Гара лежить неживий у вітальні.
«Він не хоче ніяких сварок!» — з обуренням подумала Скарлет. У нього такий тон, наче Тара вже його власність!
А тоді згадала про Джералда, що лежить неживий у вітальні, і раптом зайшлася гірким плачем аж до схлипу. Вілл обійняв її за плечі й лагідно пригорнув до себе, не промовивши ні слова.
Вони повільно їхали далі труською дорогою в усе густішому присмерку; голова Скарлет схилилася на плече Віллові, капелюшок зсунувся набік, а вона все думала про Джералда — але не про того, яким він зробився за останні два роки, старого й самозаглибленого, з поглядом, втупленим у двері в чеканні жінки, яка ніколи вже не ввійде. Скарлет пригадувала Джералда рухливим і енергійним, попри літній вік, з кучмою сивого волосся, пригадувала, який він був гостинний і веселий, як сипав грубуватими жартами, як гучно гупав ногами по всьому будинку. Вона пригадувала, як у дитинстві він їй здавався найчарівнішим у світі, цей заводіяцький татко, що садовив її на сідло перед собою й перемахував з нею через плоти, що міг, коли вона вередувала, перехилити її на коліні й дати доброго ляща, а потім і собі пустити сльозу, якщо вона плакала, і тицяв їй чвертаки, аби втихомирити. Пригадувала, як він повертався додому з Чарлстона й Атланти, маючи повні руки гостинців, які завше виявлялися ні до чого, пригадувала з усмішкою крізь сльози, як він над ранок вертався з Джонсборо в дні судових сесій п’яний у дим, перехоплювався верхи через огорожі, виспівуючи на весь голос «Хто носить зелене вбрання». І як на другий день соромився підвести очі на Еллен. Що ж, тепер він з Еллен уже навіки.
— Чому ти не написав мені, що він захворів? Я б усе кинула й приїхала...
— А він зовсім і не хворів, ані хвилиночки. Ось, голубко, візьміть мою хустинку, і я зараз вам усе розповім.
Вона висякалась у Віллову хустинку — з Атланти вона так поспішала, що навіть носовичка не взяла,— і знову прихилилася до його плеча. Який же він милий, цей Вілл. Завжди такий урівноважений.
— Отже, було це все так, Скарлет. Ви час від часу присилали нам гроші, і ми з Ешлі, значиться, сплатили податок, купили мула, насіння, і ще там усякого дріб’язку, ну, і кілька свиней та курей. Міс Меллі з курами дуже добре справується, вона в цьому майстриня. Порядна вона жінка, міс Меллі. Так ото як ми накупили всього для Тари, у нас не так і багато лишилося на всілякі там витребеньки, але ніхто з нас не нарікав. Окрім Сьюлін.
Міс Мелані й міс Керрін сидять собі вдома й носять старі сукні, та ще й наче пишаються цим, але ж ви, Скарлет, знаєте, яка Сьюлін. Щоб обходитись без чогось — вона таки не звикла. Коли я брав її з собою до Джонсборо чи Фейєтвілла, то в неї всю дорогу тільки одне було на язиці: знову вона у старому шматті! Надто ще коли ті саквояжницькі з дозволу сказати «дами» розгулюють у сукнях з усякими там оборками. А жінки янкі,— тих, що заправляють у Бюро звільненців,— ну вони вже й зовсім виряджаються! Так ото дами з нашої округи поклали собі за справу честі вибиратися в місто якнайгірше одягненими — мовляв, одежа їх не обходить, вони ще й горді своїми недоносками. Але Сьюлін на це не погоджувалась. Ба навіть ще й коня з каретою їй подавай. Он ви,— це на вас каже,— завели собі таке.
— У мене ніяка не карета, а стара бричка! — обурилася Скарлет.
— Та то байдуже. Щоб уже не тягти з цим, я вам зразу скажу: Сьюлін і досі не може пробачити вам, що ви женили на собі Френка Кеннеді, і я її за це зовсім не ганю. Ви й самі гаразд знаєте, як негідно повелися з власною сестрою.