У серці Скарлет тепліла прихильність і вдячність до Вілла, бо це ж він дав усьому лад. Хоч і віддана серцем Ешлі, вона, однак, розуміла, що не йому передусім має завдячувати цей добробут — підняти Тару з руїни не зміг би плантатор-аристократ, а тільки невтомний у праці дрібний фермер, залюблений у свою землю. Адже теперішня Тара була всього лишень «двокінною» фермою, а не панською плантацією минулих днів, коли на пасовищах паслося повно мулів та породистих коней, а поля бавовнику й кукурудзи простягались аж за обрій. Але що у них лишилося, було як слід запоране, а ті акри, які лежали облогом, з настанням кращих часів можна буде знов обробити, і вони стануть ще й родючіші після перепочинку.
Однак Вілл не тільки добре загосподарював ділянки поблизу садиби. Він ще й зумів протистояти двом ворогам плантаторів Джорджії — самосійній сосні та заростям ожини. Вони не прокралися знишка на город, і вигін, і бавовникове поле, й моріжок і не розрослися нахабно під самим ганком Тари, як то сталося на численних плантаціях по всьому штату.
У Скарлет аж серце завмерло, коли вона подумала, як близько була Тара від цілковитого занедбання. Вона й Вілл — вони таки добряче вдвох попрацювали. Витримали зазіхання янкі й саквояжників, наступ природи. А найголовніше — Вілл обіцяв, що після того як зберуть бавовну вона вже не муситиме присилати грошей,— хіба що котрийсь інший саквояжник накине оком на Тару й через нього підвищать податок. Скарлет розуміла, що Віллові без її допомоги доведеться скрутно, але захоплювалась його прагненням до незалежності й шанувала за це. Бувши на становищі найманого робітника, Вілл міг брати у неї гроші, та стаючи її швагром і господарем дому, він воліє покладатись лише на власні сили. Вілла й справді наче сам Бог послав їм.
Порк викопав могилу ще напередодні, поруч з могилою Еллен, і тепер завмер з лопатою в руці за пагорком вологої червоної землі, яка невдовзі ляже на домовину. Скарлет стояла позад нього в плямистих просвітках вузлуватого низькорослого кедра, окроплена гарячим сонцем червневого ранку, і силкувалася не дивитись на червону яму перед себе. Стежкою від дому йшли Джім Тарлтон, малий Г’ю Манро, Алекс Фонтейн і наймолодший онук старого Макре; повільно й тяжко ступаючи, вони несли на двох дубових дошках труну з тілом Джералда. За ними на належній відстані чималим безладним гуртом посувалися сусіди й друзі, вбого вдягнені й мовчазні. Коли вони ступили на натоплену сонцем стежку через город, Порк схилив голову ми лопату й пустив сльозу, і Скарлет, мимохідь глянувши на кучеряву його кучму, ще зовсім чорну кілька місяців тому, коли вона виїздила до Атланти, з подивом побачила, як у волоссі в нього пробивається сивина.
Вона кволо подякувала Богові, що вчора ввечері виплакала всі очі, тож тепер може триматися рівно, не даючи волі сльозам. Плач Сьюлін позад неї дратував її страшенно, вона аж кулаки стискала, щоб не обернутись і не вліпити ляпаса в це розпухле обличчя. Це ж вона, бажаючи того чи ні, завинила в батьковій смерті, тож мусила хоча б заради пристойності стримувати себе перед обуреними сусідами. Ніхто цього ранку не озивався до неї і не кинув бодай співчутливого погляду. Сусіди мовчки цілували Скарлет, тисли їй руку, бурмотіли теплі слова Керрін і навіть Поркові, а в бік Сьюлін якщо й дивились, то так, наче зовсім її не бачили.
Як на них, то вона й убивши власноруч батька, вчинила б менше зло. Вона ж намагалася схилити його на відступництво від Півдня! Для цієї похмурої, тісно збитої громади вона була все одно що зрадниця південської честі. Сьюлін мовби пробила вилом у суцільному мурі, яким уся округа протистояла світові. Своєю спробою роздобути гроші від уряду янкі вона звела себе на рівень саквояжників і пристібаїв, ворогів ще ненависніших, ніж були недавно солдати-янкі. Вона, представниця давньої південської родини, відданої Конфедерації, перекинувшись на бік ворога, тим самим зганьбила кожну родину в окрузі.
Учасники похорону, хоч і як пригнічені горем, аж клекотіли від обурення, а особливо троє з них: старий Макре, Джералдів приятель ще з тих далеких часів, коли Джералд перебрався сюди з Саванни, бабця Фонтейн, що любила його, бо він був чоловіком Еллен, і місіс Тарлтон, якій він був симпатичніший за будь-кого із сусідів, бо, як вона не раз казала, один на всю округу міг відрізнити огиря від мерина.