Коли Ешлі й Вілл побачили насурмлені обличчя цієї трійці в затемненій вітальні, де лежало Джералдове тіло перед виносом, вони не на жарт стривожились і перейшли до кабінетика Еллен порадитись.
— Хтось із них, певно, скаже щось про Сьюлін,— рвучко мовив Вілл, перекушуючи соломинку.— Їм здається, що вони мусять це зробити. Може, й так. Я тут не суддя. Але, Ешлі, мають вони слушність чи ні, а нам, як ми вже єдині чоловіки у цій родиш, не можна буде цього промовчати, і почнеться колотнеча. На старого Макре нема ніякої ради, бо він глухий як пень і не почує, коли на нього й цитьнеш. А бабці Фонтейн ніхто на цілому білому світі не зможе завадити, коли вона дорветься до слова, це ви знаєте. Що ж до місіс Тарлтон, то ви помітили, як вона крутить рудявими очима, дивлячись на Сью? Вона вже налаштувалася й тільки чекає нагоди. А якщо вони щось скажуть, ми муситимемо якось відповісти, хоч у нас і без того в Тарі повно мороки.
Ешлі заклопотано зітхнув. Норови своїх земляків він знав краще від Вілла й пам’ятав, що до війни добру половину сварок і навіть пострілів в окрузі спричиняла місцева звичка промовляти пам’ятне слово над труною небіжчика-сусіда. Здебільшого це були вельми похвальні промови, але траплялися й інакші. Згорьовані родичі покійника часом у найшанобливіших словах добачали щось зовсім протилежне, і ледве встигали останні грудки землі впасти на труну, як зчинялася звада.
Через відсутність католицького священика похоронну відправу, скориставшись для цього молитовником Керрін, мав узяти на себе Ешлі, оскільки від послуг методистських та баптистських пасторів з Джонсборо та Фейєтвілла родина делікатно відмовилася. Керрін, католичка куди ревніша під сестер, дуже засмутилась, як це Скарлет не здогадалася привезти з собою священика з Атланти, і трохи заспокоїлась, лише почувши, що священик, який приїде вінчати Вілла й Сьюлін, помолиться й на Джералдовій могилі. Саме вона, бувши проти запрошення протестантських пасторів з сусідніх околиць, наполягла, щоб за цю справу взявся Ешлі й навіть позначила у своєму молитовнику, які саме місця йому треба буде прочитати. Ешлі стояв, прихилившись до старого бюрка, і думав: тепер від нього залежить, чи все пройде мирно, але ж ця сусідська братія така запальна, що хто й зна, як не допустити до сварки.
— Щось я не бачу ніякого виходу, Вілле,— сказав він, куйовдячи своє ясне волосся.— Не можу ж я порішити бабцю Фонтейн чи старого Макре, або заткнути рота місіс Тарлтон. А найлагідніше, що вони скажуть — це те, що Сьюлін убивця й відступниця і що якби не вона, містер О’Гара був би живий. Клята ця звичка виголошувати промови над небіжчиком! Чисте варварство.
— Послухайте, Еш,— спроквола мовив Вілл.— Мені ба йду же, якої вони думки про Сьюлін, але я не допущу, аби проти неї щось було сказано. Перекиньте це все на мене. Коли скінчите читати з книжки й виголошувати молитви І спитаєте: «Може, хтось хоче сказати кілька слів?» — то подивіться просто на мене, щоб я міг перший почати.
Тим часом Скарлет, дивлячись, як важко було носіям проходити з труною через вузьку хвіртку на кладовище, і в думці собі не покладала, що можуть спалахнути якісь суперечки після похорону. На серці у неї свинцем тяжіла думка, що, ховаючи Джералда, вона ховає чи не останню ланку, яка пов’язує її з тими проминулими днями, коли жилося так щасливо й безтурботно.
Нарешті носії опустили домовину коло могили й поставали поряд, згинаючи й розгинаючи затерплі пальці. Ешлі, Мелані й Вілл увійшли одне за одним у загороду й стали за сестрами О’Гара. Далі за ними протиснувся ще дехто з ближчих сусідів, а решта зупинилася по той бік мурованої огорожі. Скарлет уперше бачила їх усіх разом і була здивована й навіть зворушена, що зібралося чимало людей. Це було дуже мило з їхнього боку, коли врахувати, що багатьом із них довелося добиратись на своїх двох. Усього їх зійшлося п’ять чи шість десятків, декотрі з таких віддалених місць, що навіть дивно, як вони встигли й почути про похорон, і вчасно прибути. Тут були цілі родини з Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя, дехто ще й зі служниками-неграми. Прийшли дрібні фермери з-за річки, і злидарі з глухих лісових закутин, і жителі болотяної низовини. Болотники були все здоровані, худі й бородаті, в домотканій одежі та єнотових шапках, з рушницями на плечах, з тютюновою жуйкою за щоками. З ними прийшли й жінки — вони стояли, угрузнувши босими ногами в м’якій червоній землі, у кожної дрібка тютюну за спідньою губою. З-під старомодних капелюшків видніли жовтаві малярійні обличчя, а чисто випрані й дбайливо попрасовані їхні ситцеві плаття були накрохмалені аж до блиску.