РОЗДІЛ XI
Котрогось пополудня наступного тижня Скарлет повернулася із шпиталю втомлена й обурена. Простоявши півдня на ногах, вона, коли перев’язувала пораненому руку, присіла до нього на ліжко, і місіс Меррівезер гостро вичитала їй за таку фамільярність. Тітонька Туп і Мелані в найкращих своїх капелюшках саме були на ганку, а з ними Вейд і Пріссі, готові вирушити з черговим візитом до знайомих. Скарлет, пославшись на те, що через втому не може поїхати з ними, піднялася до себе в кімнату.
Коли останній скрип коляски завмер удалині й стало ясно, що в домі нікого з родини вже нема, вона тихенько прошмигнула до спальні Мелані й замкнулася зсередини. То була простенька й затишна дівоча кімнатинка, залита скісним промінням надвечірнього сонця. Иа підлозі, натертій до блиску, лежало кілька яскравих клаптюватих килимків, і ніяких оздоб не було на побілених стінах, лише в одному кутку Мелані влаштувала щось подібне до вівтаря.
Тут під стягом Конфедерації, що складками спадав додолу, висіла шабля з позолоченим руків’ям, яку батько Мелані привіз із мексиканської війни і яка дісталася Чарл- зові, коли він вирушав на фронт. Поряд висіли і братові пояс та портупея з револьвером у кобурі. А між ними був дагеротипний портрет самого Чарлза, неприродно випростаного й гордовитого у своїй сірій уніформі, великі карі його очі сяяли, а уста несміливо всміхались.
Скарлет навіть не глянула на портрет, а впевнено ступила до протилежного кутка, де на столику біля вузенького ліжка стояла квадратова скринька з рожевого дерева для всякого писемного начиння. Звідти вона дістала купку перев’язаних блакитною стрічкою листів Ешлі, адресованих Мелані. Зверху був лист, одержаний сьогодні вранці, і ось його й розгорнула Скарлет.
Коли вона тільки починала потайки перечитувати ці листи, їй так допікали докори сумління й так страшно було попастися на гарячому, що тремтячі пальці ледве могли розкрити конверта. Але почуттям честі Скарлет не вельми могла похвалитись, а від частих потаємних відвідин воно й зовсім притупилося, та й страх бути викритою поступово минув. Тільки зрідка вона думала, завмираючи серцем: “А що сказала б мама, довідавшись?” Скарлет розуміла, що Еллен скорше побачила б її мертвою, аніж винною у такому вчинку. Спершу від цього Скарлет робилося якось мулько, бо вона все ще хотіла в усьому бути схожою на матір. Але спокуса читати листи переважила, і Скарлет викинула з голови думку про Еллен. Останнім часом вона вже знала, як відмахуватись від неприємних думок. Вона навчилася казати собі: “Не сушитиму зараз цим голови, подумаю про це завтра”. А як наставало завтра, прикра
думка пригасала, а з плином часу й взагалі не здавалася такою вже неприємною. Отож потайне читання листів Ешлі не дуже обтяжувало сумління Скарлет.
Сама ж Мелані ніколи не крилася з цими листами, і щоразу читала вголос тітоньці Туп і Скарлет великі уривки з них. Але Скарлет якраз ті місця, яких вона не зачитувала, найдужче непокоїли, і саме це й спонукало її крадькома перечитувати листи до зовиці. Вона просто мусила знати, чи покохав Ешлі свою дружину після того, як вони побралися? Чи він бодай вдає, що її кохає? Чи звертається до неї ніжними словами? Які почуття він висловлює, і запально чи ні?
Вона старанно розправила листа.
Рівні, дрібно писані рукою Ешлі рядки застрибали перед її очима, коли вона почала читати: “Люба жіночко!” - і зразу зітхнула полегшено. Він ще ні разу не звернувся до Мелані: “Дорога моя” чи “Кохана”.
“Люба жіночко! Ти от пишеш, що непокоїшся, чи не приховую я від тебе своїх справжніх думок, і питаєш, про що я думаю ці дні…”
“Мати Божа! - перелякано здригнулася Скарлет.- “Своїх справжніх думок!” Невже Меллі здогадується, що у нього на серці? І у мене теж? Невже вона підозрює, що ми з ним…?”
Руки її тремтіли дрібним дрожем, коли вона взялася читати листа далі, але поступово їй полегшало.
“Люба жіночко, якщо я й приховую щось від тебе, то це лише тому, щоб ти зайве не тривожилась, щоб до твоїх переживань про моє фізичне здоров’я не додавалися переживання про мій.душевний стан. Але мені важко щось від тебе приховати - ти занадто добре мене знаєш. Можеш не тривожитись. Мене не поранено. І я не захворів. Я маю вдосталь їжі й часом навіть можу виспатися в ліжку. А про більше солдат і не мріє. Але на душі в мене важко, Мелані, і я з усім відкриюся тобі.
У ці літні ночі мене не бере сон, і коли всі в таборі давно вже поснули, я дивлюсь на зорі й знов і знов запитую себе: “Навіщо ти тут, Ешлі Вілкс? За що ти воюєш?”