- Я дуже вдячна вам за вашу добру пораду,- відказала Скарлет якомога саркастичніше.- Але я її не потребую. Чи ви гадаєте, що мій тато жебрак? У нього досить грошей, щоб вистачило на мої потреби, та й Чарлз залишив мені спадщину.
- Я маю враження, що французькі аристократи міркували точнісінько так само аж до тої хвилини, коли довелося їм драпати на легеньких двоколках.
*
Рет не раз звертав увагу Скарлет на недоречність жалобного її вбрання, коли вже вона бере участь у всіх світських розвагах. Йому подобались яскраві кольори, тож її чорні сукні й креп, що звисав від капелюшка до п’ят, дратували його й смішили. Але вона вперто трималася за похмурі жалобні вбрання, розуміючи, що коли змінить їх на щось світліше до того, як мине належних кілька років, міські кумасі вже й зовсім не дадуть їй просвітку. Та й як вона пояснила б це матері?
Рет прямо їй заявив, що через свій чорний креп вона схожа на ворону, а чорна сукня робить її старшою на десять років. Почувши це нетактовне твердження, Скарлет кинулася до дзеркала пересвідчитись, чи й справді вона виглядає на двадцять вісім років, а не на свої вісімнадцять.
- Я гадав, що у вас трохи інші амбіції, аніж стати схожою на місіс Меррівезер,- піддражнив він її.- І трохи більше смаку, щоб не носити цього бридкого крепу на знак жалоби, якої ви ніколи не відчували. Пропоную вам поби-
тис я об заклад. Не мине й двох місяців, як ви скинете цього капелюшка з вуаллю й надінете натомість якийсь витвір останньої паризької моди.
- Ну ні, як собі хочете, а цього вже не буде,- заявила Скарлет, ображена його натяком на Чарлза. Рет, що саме збирався в дорогу до Вілмінгтона, маючи намір звідти знову вирушити до Європи, розпрощався з нею, зберігаючи усміх на обличчі.
І ось через кілька тижнів одного літнього ранку він заявився до них з кольоровою коробкою для головних уборів у руці і, коли переконався, що Скарлет сама, розкрив її. Там у сповитку з тонкого паперу лежав капелюшок, побачивши який, Скарлет скрикнула: “Ну й краса ж!” - і вхопила його в руки. Вона так давно не тримала в руках - та й не бачила - нових уборів, що він видався їй найгарнішим у світі. Капелюшок був з темно-зеленої тафти, підбитий блідо-зеленим муаром, і мав таку саму блідо- зелену, завширшки в долоню, стрічку, що зав’язувалася на шиї. А зверху цей модний виріб оздоблювало зелене страусове пір’я.
- Ану-но приміряйте,- усміхаючись, сказав Рет.
Скарлет метнулася через кімнату до дзеркала, наділа
капелюшка, відгортаючи з вух волосся, щоб було видно сережки, і зав’язала його під підборіддям.
- І який у мене вигляд? - запитала вона, роблячи перед Ретом пірует і закидаючи голову, від чого колихнулися пір’їни на капелюшку. Але ще й не прочитавши підтвердження в його очах, вона знала, що вигляд у неї був премилий. І справді, лице її було невимовно звабливе, а очі на зеленавому тлі капелюшка іскрилися темним смарагдом.
- Ох Рете, чий же це капелюшок? Я куплю його. Я за нього віддам усе до цента.
- Він ваш,- сказав Рет.- Кому ж більше личить ця зелена барва? І чи не здається вам, що я непогано запам’ятав колір ваших очей?
- Невже ви направду дістали його саме для мене?
- Звичайно, ось можете й самі прочитати на коробці: “Rue de la Paix”12, якщо це щось вам прояснює.
їй це нічогісінько не прояснювало, вона просто стояла й усміхалася до власного відображення у дзеркалі. В цю хвилину для неї нічого не існувало, крім того факту, що вона виглядає страх як чарівно в цьому прегарному капелюшку - першому, який їй випало одягти за два останні роки. Вона в ньому такий фурор може справити! І враз її усмішка погасла.
- Вам він не подобається?
- О ні, він чудовий, але… Мені неприємно й подумати, щоб покрити крепом цю милу зелень і пофарбувати пір’я на чорне.
Вмить він уже був біля неї і блискавично розв’язав стрічку. Ще за хвильку капелюшок знов опинився у коробці.
- Що ви робите? Ви ж сказали, що він мій.
- Але я не для того його привіз, щоб ви перетворили його на жалобний убір. Я знайду іншу зеленооку красуню, яка оцінить мій смак.
- Ні, ви цього не зробите! Я помру, якщо він мені не дістанеться! Ради Бога, Рете, не будьте бридкий! Віддайте капелюшка мені.
- Щоб він став таким самим .страховидлом, як і решта ваших капелюшків? Ні.
Вона вчепилася в коробку. Дозволити, щоб ця чарівна річ, яка так молодила її й додавала свіжих чарів, припала комусь іншому? Та нізащо в світі! На мить вона подумала, як вжахнуться Туп і Мелані, подумала про Еллен, що та скаже, і всю її морозом обсипало. Але марнолюбство перемогло.
- Я не перероблятиму його! Я обіцяю. Віддайте ж бо мені.