Сльози стояли у неї в очах, капелюшок звисав на стрічках за спиною, кринолін ще ходив ходором. У руці вона затискала якогось згорточка, а по кімнаті розточився густий запах дешевих парфумів.
- Ой Скарлет! - скрикнула Мелані, причиняючи за собою двері й падаючи на ліжко.- Тітонька вдома? Нема? То й слава Богу! Скарлет, я така засмучена, що просто не переживу цього! Я мало не знепритомніла, а тут ще дядько Пітер погрожує розповісти все тітоньці!
- Що розповісти?
- Що я розмовляла з цією… з міс… місіс…- Мелані стала обмахувати розпашіле обличчя хустинкою.- 3 цією рудою жінкою, яку звуть Краля Вотлінг!
- Що ти кажеш! - скрикнула Скарлет, до того вражена, що аж очі широко розвела.
Краля Вотлінг - це була та сама рудоволоса особа, яку вона побачила на вулиці в день приїзду до Атланти і яка тепер зажила найлихішої слави у місті. Вслід за солдатами в місто потоком ринули повії, але до рівня Кралі з її полум’яним волоссям та надмодними претензійними туалетами ніхто не дотягував. На Персиковій вулиці, як і взагалі у заможніших кварталах, вона рідко показувалась, та коли таке траплялося, добропорядні дами переходили на другий бік вулиці, щоб їх не бачено поряд з такою жінкою. А Мелані ще й розмовляла з нею! Не дивно, що дядько Пітер розлютився.
- Я помру, якщо тітонька довідається! Вона ж кинеться в плач, почне розказувати всім у місті, і тоді мені хоч крізь землю провалюйся,- ридала Мелані.- А я зовсім і не винна. Не могла ж я… втекти від неї. Це було б зовсім нетактовно. І мені, Скарлет… мені шкода її. А чи ти не вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?
Але Скарлет зовсім не обходили питання етики. Як і всім молодим жінкам, виховуваним у добрих манерах і неоз- найомленим з темними сторонами життя, їй страх кортіло більше знати про повій.
- А чого вона хотіла? І яка у неї мова?
- Ой, розмовляє вона дуже неграмотно, хоч, бідолашка, так силується вживати вишукані слова. Коли я вийшла з шпиталю, дядька Пітера з коляскою не було поблизу, і я вирішила пройтися додому пішки. А тільки я порівнялася з садибою Емерсонів, аж вона там виглядає з-за живоплоту! Ще дякувати Богові, що Емерсони в Мейкоці. І вона каже: “Будь ласка, місіс Вілкс, можна вас на хвилиночку?” Не розумію, звідки вона знає моє прізвище? Звісно, мені треба було б утекти неоглядки, але… знаєш, Скарлет, у неї був такий смуток на обличчі… і такі благальні очі… І на ній була чорна сукня, чорний капелюшок, і обличчя без фарби. І взагалі вона мала пристойний вигляд, оце лишень руде волосся. Я й не встигла нічого відповісти, як вона вже каже: “Я знаю, що не повинна була б турбувати вас, але я пробувала звернутися до тої старої індички, місіс Елсінг, а вона вигнала мене з шпиталю”.
- Вона так і сказала - “індичка”? - не без задоволення перепитала Скарлет і засміялася.
- Ой, не смійся. Нема тут нічого смішного. Виявляється, ця міс… ця жінка хоче допомогти чимось шпиталеві… уявляєш? Вона напрошувалась доглядати в ранкові години поранених, а місіс Елсінг, звичайно, коли почула таке, мало не зімліла й наказала їй забиратися геть із шпиталю. І тоді вона сказала: “Я теж хочу чимсь підсобити. Хіба я не така сама конфедератка, як і ви?” Мене, Скарлет, просто зворушило таке її бажання. Розумієш, не може вона бути надто вже зіпсутою, якщо хоче якось допомогти нашій Справі. Чи ти вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?
- Ради Бога, Меллі, яке кому діло - розбещена ти чи ні? А що вона ще сказала?
- Вона сказала, що придивлялася до дам, які ходять до шпиталю, і вирішила, що я маю… ну, симпатичне обличчя, тож вона й перепитаїла мене. У неї були якісь гроші, й вона хотіла, щоб я взяла їх і передала на шпиталь, та щоб нікому не сказала, звідки вони. Вона зауважила, що місіс Елсінг нізащо не погодиться їх прийняти, коли знатиме, які це гроші. Які це гроші, розумієш? Я ту хвилину ледь не знепритомніла! І так розгубилася, так поривалася швидше втекти, що сказала: “Ох, це дуже мило”,- чи щось інше, не менш безглузде, а вона всміхнулася й каже: “Це ви по-християнському”,- і тиць мені в руку оцю брудну хустинку. Чуєш, який бридкий запах - фе!
І Мелані розгорнула долоню з досить-таки брудним і сильно напахченим чоловічим носовичком, в який було загорнуто скількись там монет.
- Потім вона стала дякувати й говорити, що кожного тижня передаватиме мені гроші, і в цю мить над’їхав дядько Пітер і побачив мене! - Мелані зірвалася на плач