*
Скарлет, Мелані й міс Дріботуп сиділи в колясці з відкинутим верхом перед редакцією “Щоденного оглядача”, прикриваючись від сонця парасольками. Руки Скарлет так тремтіли, що парасолька підстрибувала в неї над головою, кругловида тітонька Туп схвильовано шмигала носом, як той кролик, і тільки Мелані сиділа незрушно, мов кам’яна статуя,- лише темні очі її, чим далі збігав час, робилися все округлішими. За дві останні години вона озвалася лишень раз, коли дістала з сумочки флакончик нюхальної солі й простягла його тітоньці, сказавши при цьому - вперше без звичайної своєї чулості в голосі:
- Ось візьміть, тітонько,- понюхаєте, коли вам стане погано. Але якщо вам справді-таки зробиться погано - дядько Пітер сам одвезе вас додому, бо я звідсіля не рушу, поки не дізнаюся про… поки не дізнаюся новин. І Скарлет я теж не відпущу від себе.
Скарлет і сама не збиралася вертатись, поки не почує про Ешлі. Зона б не зрушила з місця, навіть якби тітонька Туп і померла. Десь там Ешлі б’ється на фронті, може, й помирає, і тільки тут, біля редакції газети, єдине місце, де можна дізнатися правду.
Скарлет розглядалася довкола, виловлюючи в натовпі знайомих та сусідів: он місіс Мід з капелюшком, зсунутим набакир, тримає попідруч п’ятнадцятирічного Філа; он сестри Маклюр силкуються стулити тремтячі губи, щоб не видно було їхніх конячих зубів; он місіс Елсінг, твердо випростана, мов мати-спартанка,- тільки сиві кучми, проступаючи з-під шиньйону, виказують її внутрішню тривогу; а онде й Фенні Елсінг, бліда мов привид. (Не може бути, щоб Фенні так переживала за свого брата Г’ю. Невже в неї на фронті кавалер, про якого ніхто й не знає?) Місіс Меррівезер сидить у своїй колясці, заспокійливо погладжуючи долоню Мейбел. У тої так віддимається живіт, хоч вона й прикриває його шаллю, що вже соромно й на люди витикатиЛ. Та й чого їй так непокоїтись? Ніхто не чув, щоб луїзіанські частини перекинули до Пенсільванії. Її волохатий зуавчик зараз, мабуть, у цілковитій безпеці в Річмонді.
Покрай натовпу люди заворушилися, розступаючись, і до коляски тітоньки Туп обережно спрямував свого коня Рет Батлер. У Скарлет промайнуло: “А він таки зух, коли з’являється тут о цій порі - адже юрба може роздерти його на шматки хоча б за те, що він не в армії”. Коли Рет наблизився, вона подумала, що й сама першою б це зробила. Як у нього вистачає нахабства бути таким пещеним і ситим, верхи на породистому коні, в начищених до блиску чоботях, в елегантному білому полотняному костюмі, з дорогою сигарою в роті, коли Ешлі й решта хлопців босі й голодні, упріваючи на спеці, знемагаючи від хвороб, б’ються на фронті з янкі?
З натовпу весь час кидали на нього люті погляди, поки він повільно протискався вперед. Старші чоловіки бурчали щось собі під носа, а місіс Меррівезер, що ніколи не знала стриму, ледь підвелася з сидіння й сказала голосно: “Спекулянт!” - якомога в’їдливішим і образливішим тоном. Рет Батлер, однак, ні на кого не зважав,. а під’їхавши ближче, скинув бриля, коли вітався з тітонькою Туп і Меллі, тоді об’їхав коляску, нахилився до Скарлет і прошепотів майже на вухо їй:
- Чи не здається вам, що саме час докторові Міду виголосити свою знамениту промову про перемогу, яка сидить мов орел на флагштоках наших стягів?
Нерви у Скарлет були напружені до краю; вона рвучко обернулась до нього і була б учепилась, як дика кішка, коли б він не стримав її жестом.
- Я приїхав сповістити вам, дами,- заявив він уголос,- що я був у штабі й дізнався про надходження перших списків убитих і поранених.
Серед тих, хто стояв близько й розчув його слова, прокотився гул, передавшись далі у натовп, люди вже оберталися, готові рушити до штабу на вулицю Вайтхол.
- Стривайте! - стримав їх Батлер, випростуючись на сідлі й простягаючи руку.- Списки передано обом газетам, і їх уже друкують. Тож почекайте на місці.
- Ох, капітане Батлер,- скрикнула Меллі, звертаючись до нього зі слізьми на очах.- Як це добре з вашого боку, що ви приїхали повідомити нас. Але коли ж вивісять списки?
- Це може бути кожної хвилини, пані. Списки до редакцій передано з півгодини тому. Черговий майор не хотів нічого оголошувати, поки їх не надрукують - він боявся, щоб тлум не розніс редакції. Та ось уже, дивіться!
Бічне вікно в газетній конторі розчинилося, і вистромилася чиясь рука з пакою вимазаних свіжою фарбою довгих вузьких гранок, на яких густо засіялись рядки імен. Люди виривали списки одне в одного з рук, хто вхопив, силкувався відійти вбік, щоб прочитати, а хто був ззаду, пхався наперед і кричав: “Пропустіть!”