- Поцілуй мене,- прошепотіла вона.- Поцілуй на прощання.
Він лагідно взяв Скарлет за плечі й схилився до її обличчя. Тільки-но його уста торкнулись її уст, як вона щосили обняла його за шию. На якусь коротеньку швидко- біжну мить він міцно пригорнув Скарлет до себе. Вона відчула, як напружилось усе його тіло. І відразу ж, випустивши капелюха з пальців, він розійняв її руки, обвиті круг його шиї.
- Ні, Скарлет, не треба,- тихо сказав він, аж до болю стиснувши їй долоні.
- Я кохаю тебе,- промовила вона здушеним голосом.- І завжди кохала. Я ніколи не кохала когось іншого. За Чарлі я вийшла… аби лиш допекти тобі. Ох Ешлі, я так тебе кохаю, що пішла б за тобою пішки й до Вірджинії, щоб бути коло тебе! Я б готувала тобі їсти, чистила чоботи, доглядала коня… Ешлі, скажи, що кохаєш мене! Я житиму цим до кінця своїх днів!
Він рвучко нахилився по капелюха, і вона в цю мить уловила вираз його обличчя. Такого безщасного, як у нього, обличчя вона зроду не бачила, маски відчуженості наче й не було на ньому. Воно ясно свідчило про те, що він кохає її і що її кохання дарує йому радість, але що понад усім тим його гнітять сором і розпач.
- Прощавай,- хрипко мовив він.
Двері розчинилися, і подув холодного вітру вдерся всередину, гойднувши фіранки на вікнах. Скарлет, уся тремтячи, дивилась, як він збігав до коляски, як тьмяно полискувала його шабля в блідому світлі зимового сонця, як маяли китиці на його поясі.
Холодні дощі й люті вітри панували весь січень і лютий 1864 року, викликаючи в серцях дедалі більшу похмурість і пригнічення. До поразок під Геттісбергом та Віксбергом додався прорив лінії південського війська в центрі. Армія янкі внаслідок запеклих боїв захопила майже весь штат Теннессі. Але попри й ці нові втрати дух південців залишався незломленим. Єдине, що легковажну самовпевненість заступила Похмура рішучість, люди повторювали, що нема лиха, яке не вийшло б на добре. Бо хіба ж не дали північанам добрячого відкоша, коли вони у вересні спробували після перемоги в Теннессі прорватися до Джорджії?
Тут, у північно-західній закутині штату, неподалік від Чікамауги, сталася перша від початку війни велика битва на території Джорджії. Янкі взяли Чаттанугу і через гірські тропи вдерлися в Джорджію, але, зазнавши великих втрат, мусили відступити назад.
Атланта з її залізницями відіграла значну роль у цій славній перемозі південців біля Чікамауги. Залізничними лініями, що ведуть з Вірджинії до Атланти й далі на північ до Теннессі, швидко перекинули частини генерала Лонгст- ріта до місця боїв. На відстані кількох сотень миль залізницю й весь рухомий склад було використано виключно для військових потреб.
Атланта спостерігала, як день і ніч поїзд за поїздом проходили через місто пасажирські й товарні вагони, платформи, вщерть заповнені гамірною масою вояків. Солдати їхали голодні й невиспані, без своїх коней, без санітарних та інтендантських служб, і їх, не давши змоги навіть передихнути після дороги, просто з вагонів кидали в бій. І північанам довелося відступити з Джорджії назад у Теннессі.
Це був величезний успіх, і атлантці з гордістю відзначали, що саме їхня залізниця уможливила таку перемогу.
Але все-таки Південь, щоб піднести себе на дусі перед настанням зими, потребував приємних вісток з Чікамауги. Тепер уже ніхто не заперечував, що янкі добре вміють битись, та й генерали у них, що там не казати, добрі. Грант був різник, якому душа не боліла, скільки солдатів він покладе заради перемоги, але перемог він таки досягав. Ім’я Шерідана наганяло страх на південців. А ще ж був і такий собі Шерман, ім’я якого згадувалося щодалі частіше. Він відзначився в часі боїв у Теннессі та на заході,
і репутація його, як рішучого й нещадного войовника, чимраз більш зростала.
Звісно, жоден з них не міг зрівнятися з генералом Лі. Віра в генерала та його військо ще не ослабла. Упевненість в остаточній перемозі лишалася непохитною. Але ж війна тяглася занадто довго. І так багато було загиблих, поранених і скалічених, так багато вдів і сиріт! Та й попереду на всіх чекала ще тривала й виснажлива боротьба, тобто будуть усе нові й нові загиблі й поранені, вдови й сироти.
Справу погіршувало те, що серед цивільного населення почала ширитись недовіра до високих урядовців. У багатьох газетах відверто критикували президента Девіса та його спосіб вести війну. Проявилися незгоди в уряді Конфедерації, розходження в думках між президентом Девісом та генералами. Швидко знецінювались гроші. Для війська не вистачало взуття й уніформ, а особливо - зброї та медикаментів. Залізниці потребували нових вагонів замість старих і нових рейок замість підірваних янкі. Генерали з поля бою домагалися свіжих поповнень, а їх усе меншало й меншало. Дійшло до того, що декотрі губернатори - між ними й Браун з Джорджії - відмовлялись відправляти міліційні загони та амуніцію за межі своїх штатів. В частинах міліції були тисячі боєздатних солдатів, яких дошкульно не вистачало в армії, але уряд був безсилий відправити їх на фронт. •