Проводжаючи Рета до дверей, Скарлет спитала його не без виклику:
- А ви на його місці - хіба ви не завербувалися б до янкі, щоб потім утекти, аніж дожидатися смерті в таборі?
- Звичайно, я б завербувався,- відповів Рет, зблиснувши зубами під чорною стяжкою вусів.
- Тоді чому ж Ешлі цього не зробив?
- Бо він джентльмен,- сказав Рет, і стільки він вклав цинізму й зневаги в це благородне слово, що Скарлет аж сторопіла.
Частина третя
РОЗДІЛ XVII
Настав травень 1864 року - гарячий і сухий травень, що в’ялив квіти ще в пуп’янках,- і янкі під проводом генерала Шермана знову вступили до Джорджії поблизу Долтона, за сто миль на північний захід від Атланти. Поговорювали, що там, на кордоні між Джорджією й Теннессі, топитимуться важкі бої. Янкі стягували сили для удару по ЗахідноАт- лантській залізниці, яка сполучала Атланту з Теннессі й Заходом - по тій самій залізниці, якою торік восени перекинули південські частини, що перемогли під Чіка- маугою.
Однак передбачувані бої біля Долтона не викликали в Атланті особливої тривоги. Місце, де янкі зосереджували свої війська, лежало за кілька миль на південний схід від поля битви при Чікамаузі. Вони вже раз намагалися пробитися звідти гірськими стежками, і їх відкинули, тож так само відкинуть і вдруге.
В Атланті - та й в усій Джорджії - розуміли, що цей штат має занадто велику вагу для Конфедерації, і тому генерал Джо Джонсон не дозволить янкі довго залишатися в його межах. Бувалець Джо та його військо не пропустять жодного янкї на південь від Долтона, бо від того, як ітимуть справи у Джорджії, вельми багато що залежатиме. Цей ще не спустошений війною штат був для Конфедерації і величезною житницею, і механічною майстернею, і коморою. Звідси йшла значна частина пороху й амуніції для армії і більшість бавовняних, а також вовняних товарів. Поміж Атлантою й Долтоном було місто Ром, де на промислових підприємствах серед іншого виробляли гармати, і ще міста Ітова й Аллатуна з найбільшими чавуноливарними заводами на південь від Річмонда. Та й у самій Атланті містилися не тільки зброярні, не тільки майстерні, в яких виготовляли сідла й намети, але й найпотужніші на Півдні вальцювальні, головні залізничні депо та численні військові шпиталі. І ще ж Атланта була великою вузловою станцією, де схрещувалися чотири залізниці, життєво важливі для всієї Конфедерації.
Отож ніхто особливо не тривожився. Зрештою, Далтон
був аж ген де, біля самого кордону з Теннессі. А в Теннессі бої тривали вже три роки, і люди давно призвичаїлись до думки, що цей штат - відлегле поле битви, майже так само далеке від них, як Вірджинія або долина Міссісіпі. Крім того, між Атлантою і янкі стояв Бувалець Джо зі своїми солдатами, а кожен же знав, що тепер, коли не стало Непоборного Джексона, у південців не було,, кращого полководця за Джонстона - якщо, звісно, не рахувати самого генерала Лі.
Думку місцевого громадянства підсумував одного тепло-* го травневого вечера доктор Мід на веранді у тітоньки Туп, заявивши, що Атланті нема чого боятися, бо військо генерала Джонстона у горах - це неприступний бастіон. Слухачі його,- що тихенько поколихувались у кріслах-гойдал- ках, дивлячись, як перші цього року світлячки немов чаром яким постають у присмерку,- думали про лікареву мову по-всякому, оскільки в кожного з них тяжів свій клопіт на серці. Місіс Мід, рука якої лежала на Філових плечах, сподівалася, що чоловік її має рацію. Вона ж розуміла: якщо війна наблизиться до їхніх околиць, Філ муситиме піти на фронт. Він уже мав шістнадцять років і був зарахований до внутрішньої гвардії. Фенні Елсінг - бліда й змізерніла після Геттісберга, не могла й досі, хоч минуло вже кілька місяців, прогнати від себе страшну картину, породжену збудженою уявою, як лейтенант Даллас Мак- люр помирає на тряскому возі, що його тягнуть під дощем воли під час довготривалого моторошного відступу до М філенду.
Капітанові Кері Ешберну знов дошкуляла ушкоджена рука і, крім того, йому прикро було усвідомлювати безуспішність свого залицяння до Скарлет. Справа ця загальмувалася, відколи прийшла звістка, що Ешлі Вілкс у полоні, хоч самому капітанові і невтямки було, який між цими двома явищами зв’язок. Скарлет же й Мелані зверталися думками до Ешлі мало не щохвилини, коли їх не позбавляли цієї можливості хатні клопоти або необхідність підтримувати розмову. Скарлет думала з гіркотою й зажурою: “Він, мабуть, уже мертвий, а то б якось сповістив про себе”. А Мелані, вкотре відганяючи напади страху, повторювала подумки: “Він не міг померти. Якби це сталося, я б знала, я б зразу відчула”. В затіненому кутку веранди сидів Рет Батлер, недбало схрестивши довгі ноги в добротних чоботях; вираз його смуглявого обличчя нічим не виказував, що у нього на думці. На колінах його вдоволено