Остогид їй увесь цей догляд за пораненими. Ось зараз- таки заявить вона місіс Меррівезер, що одержала від Еллен листа, в якому мати просить її приїхати додому. Але нічого це не дало, бо достойна матрона з високо закасаними рукавами і в широченному фартусі, що облягав її огрядну постать, гостро глянула на Скарлет і відказала:
- Не хочу я й чути від вас таких дурниць, Скарлет Гамільтон. Я сама напишу вашій матінці й розповім, що ви тут дуже потрібні, і вона, я певна, зрозуміє й дозволить вам залишитись. А тепер одягайте фартуха і швиденько до доктора Міда. Йому треба, щоб хтось помагав робити перев’язки.
“О Боже! - понуро подумала Скарлет.-У тому ж бо й клопіт. Мати накаже мені сидіти тут, коли мене просто верне від усього цього смороду! Була б я літня пані, то сама поштурхувала б дівчиськ замість бути в інших на побігеньках. І послала б цю стару відьму й усіх інших разом з нею під три чорти!”
Її вже аж нудило від цих шпиталів, цих відворотних запахів; вошей, болячок, невмиваних тіл. Якщо спершу була якась новизна, якась романтика у догляді поранених, то вже з рік тому все це розвіялось. Та й ці поранені під час відступу були зовсім не такі привабливі, як ті давніші. Вони не виявляли анінайменшого зацікавлення її особою, і всі їхні балачки були про одне й те саме: “Як там на фронті? Що Бувалець Джо надумав робити? Тямущий хлопака цей Джо!” Хоч як на Скарлет, він зовсім не показував на тямущого. Усе, чого він домігся - це запустив янкі на вісімдесят вісім миль у глиб Джорджії. Ні, ці поранені нічим її не приваблювали. Та ще й те сказати, що багато хто з них пряв на тонку - вони помирали швидко й мовчки, занадто виснажені, щоб протистояти зараженню крові, гангрені, тифу й пневмонії, які звалювали їх ще до того, як вони опинялися в Атланті й потрапляли на очі лікареві. День був спекотний, і мухи роями залітали у відчинені вікна - ці жирні зледачілі мухи допікали пораненим навіть дужче, ніж рани. Хвилі смороду й страждань наростали круг Скарлет. Її накрохмалене плаття просякло потом, поки вона з мискою в руці переходила за лікарем від одного пораненого до іншого.
їй так було гидко стояти біля доктора Міда й стримуватись, щоб не виблювати, коли його блискучий ніж розпанахував заражену гангреною плоть! А ще яким жахом проймали її зойки з операційної, де ампутовано кінцівки! І як млоїло її, якою безпорадною вона себе почувала перед цими сполотнілими обличчями скалічених чоловіків, які дожидали своєї черги до палати, звідки чулися ті зойки, дожидали, що ось зараз лікар скаже їм моторошні слова: “Як не прикро, хлопче, але руку доведеться відтяти. Так, так, я розумію, але бачиш оці руді плями? Мусиш таки розпрощатися з рукою”.
Хлороформу було тепер зовсім мало, і його берегли тільки для найтяжчих ампутацій, а опій став рідкісною коштовністю, яку давали хіба що вмирущим, аби полегшити перехід на той світ, тоді як живі мусили терпіти свої болі. Хініну та йоду взагалі вже не стало. Так, Скарлет усе це остобісіло, і цього ранку вона позаздрила навіть Мелані, яка через вагітність могла не працювати у шпиталі. В ті дні то була чи не єдина поважна в очах громадянства причина, що увільняла від шпитальних обов’язків.
Коли надійшов полудень, Скарлет скинула фартуха й нишком вислизнула зі шпиталю, поки місіс Меррівезер засіла писати листа для одного довгов’язого неписьменного горянина. Вона відчувала, що довше вже не втримає. Вистачить з неї цього ярма. Крім того, вона знала, що ось-ось прибуде черговий ешелон з пораненими, і тоді роботи буде до самої ночі - може, й попоїсти навіть не вдасться.
Вона хутко пройшла два квартали до Персикової вулиці, вдихаючи чисте повітря на повні груди, наскільки дозволяв їй туго зашнурований корсет. На перехресті вона зупинилась, непевна, куди податись далі: йти додому, де тітонька Туп, було соромно, назад до шпиталю нізащо не хотілось. Аж раптом вона побачила, що вулицею проїжджає Рет Батлер.
- Та у вас вигляд, як у дочки лахмітника,- зауважив він, змірявши поглядом її латане блідо-бузкове платтячко, мокре від поту та розхлюпаної води з миски. Скарлет уся знітилася і мало не зірвалася зі злості. І чого він завжди звертає увагу, як жінка одягнена, та ще дозволяє собі такі нетактовні зауваження про її нечепурний вигляд?
- Я не хочу вас навіть слухати. Краще зійдіть і допоможіть мені сісти, а тоді одвезете кудись, де ніхто б мене не бачив. Я не хочу вертатись до шпиталю, хоч би мене мали й повісити! Хай йому всячина, але я не починала цієї війни, то чого б це я мусила заморити себе до смерті і…