Куди вже їй, удові з дитиною, змагатися з цими юними вертихвістками, думала Скарлет. Щоправда, її саму в ці піднесені дні власне вдівство та материнство обтяжували менше, ніж будь-коли. Вдень заклопотана у шпиталі, а ввечері заморочена танцями, вона рідко навіть бачила Вейда. А часом і взагалі надовго забувала, що в неї є дитина.
У ці теплі вільготні літні вечори всі будинки в Атланті були широко відчинені для воїнів, оборонців міста. Особняки від вулиці Вашингтона до Персикової сяяли вогнями, скрізь влаштовувано прийоми на честь військових, які навіть не встигали змити з себе окопну багнюку, і нічну тишу сповнювали звуки банджо й скрипок, шурхіт ніг у танцях, веселий сміх. Гості громадились круг піаніно й захоплено співали “Твій лист прийшов, але запізно”, а обшарпані кавалери значливо поглядали на дівчат, які пересміювалися з-за віял з індичого пір’я, даючи воякам наздогад, що як надто зволікатимуть, то й зовсім спізняться. Самі ж дівчата не зволікали, коли це від них залежало. Вони без зайвих розважань кидалися в шлюбний стан, підхоплені, як і все місто, виром знервованих веселощів та збудження. Так багато було весіль того місяця, коли Джонстон стримував противника біля гори Кеннесоу, весіль, на яких усміхнена від щастя молода йшла до вінця в позичених у кількох подруг святкових шатах, а наречений у штанях з латкою на коліні, об яке билася шабля! Так багато було запалу, так багато вечірок і розваг! Ур-ра! Джонстон утримує противника за двадцять дві милі від міста!
*
Оборонні лінії південців навколо Кеннесоу були справді- таки неприступні. Після двадцяти п’яти днів безперервних боїв навіть генерал Шерман переконався в цьому. Тоді, змінивши плани, він знову широким обхідним маневром спробував уклинитесь поміж конфедератами та Атлантою. І знову ця стратегія спрацювала. Щоб захистити свої тили,
Джонстон мусив покинута висоти, на яких так добре був закріпився. Під час цього відступу він втратив третину людей, а рештки їх, виснажені до краю, поволі посувалися під дощем до річки Чаттагучі. Конфедерати не могли сподіватись на підкріплення, тоді як до Шермана залізницею, що тепер від Теннессі на південь до самого терену бойових дій була в руках янкі, день у день прибували свіжі частини й амуніція. Отож сірі лави відступили ще далі багнистою рівниною в напрямку до Атланти.
Втрата цих, як вважалося, неприступних позицій викликала в місті нову хвилю тривоги. Протягом двадцяти п’яти днів буйних нестримних веселощів усі запевняли одне одного, що такого не може статися. І ось тепер воно сталося! Але генерал, безперечно, затримає янкі по той бік річки. Хоча, Бог свідок, річка всього лише за сім миль від міста!
Однак Шерман, ізнов обійшовши конфедератів з флангу, перебрався через річку вище за течією, і знеможеним оборонцям довелося в поспіху кинутись у каламутні жовті води, щоб стати грудьми перед загарбниками, які рвалися до Атланти. Вони нашвидкуруч окопалися в долині Персикового струмка на північ від міста. Атланту опосіли паніка й розпач.
Бій і відступ! Бій і відступ! І кожен черговий їхній відступ наближав янкі до міста. Персиковий струмок лише за п’ять миль від Атланти! Що собі думає генерал?
Крик “Дайте нам командира, що перестав би відступати й дав ворогові бій!” досяг навіть Річмонда. У Річмонді розуміли, що взяття Атланти означатиме програш війни, тож коли військо Конфедерації відійшло на цей бік річки Чаттагучі, генерала Джонстона зняли з командувача. На чолі армії поставлено генерала Гуда, командира одного з корпусів у Джонстона. Місто полегшено перевело подих. Гуд не відступить, цей височенний кентуккієць з розмаяною бородою і полум’яним поглядом! У нього була репутація затятого, мов бульдог. Він виб’є янкі на той бік Чаттагучі й віджене їх назад аж: до Долтона. Але у війську чулися інші голоси: “Верніть нам Бувальця Джо!”, бо солдати пройшли з ним усі ці виснажливі милі від самого Долтона, і знали те, чого цивільні й не могли знати,- які величезні труднощі довелося долати солдатам разом із Джо.