Відповідаючи на листи Еллен, яка слізно просила її вернутись додому, Скарлет по змозі применшувала небезпеку облоги, пояснювала стан Мелані й обіцяла приїхати, тільки-но та народить дитину. Еллен, чутлива до родинних зв’язків - кревних чи й шлюбних,- згнітивши серце, погоджувалася з дочкою, що вона мусить залишитись, але вимагала негайно відправити додому Вейда з Пріссі. З цим цілком була згодна Пріссі, в якої тепер при кожному несподіваному звукові зуби починали по-ідіотському цокотіти з ляку. До того ж вона так багато часу відсиджувала в погребі, що якби не послуги старої Бетсі, посланої від міс Мід, Скарлет і Мелані навряд чи й мали б що їсти.
Скарлет залюбки вволила б материну волю й відправила Вейда з Атланти - не тільки задля безпеки дитинчати, а й тому, що її дратував повсякчасний його страх. Через ті вибухи хлопчик просто онімів, і навіть коли вони стихали на часину, все тримався за спідницю Скарлет, від жаху неспроможний навіть плакати. Він боявся лягати в ліжко ввечері, боявся темряви, боявся засинати - ану ж прийдуть янкі й викрадуть його,- а його тихеньке поскімлю- вання вві сні діяло їй на нерви. В душі вона була налякана так само, як і він, але її брала злість, що його напружене й скривлене личко постійно нагадувало їй про це. Так, йому буде безпечніше в Тарі. Пріссі повинна відвезти його туди й сама зразу ж вернутись, поки не почалися пологи.
Але не встигла Скарлет спорядити їх двох у дорогу, як надійшла звістка, що янкі завернули на південь і ведуть тепер бої вздовж залізниці між Атлантою та Джонсборо. Що, як вони захоплять поїзд, в якому їхатимуть Вейд і Пріссі?.. Скарлет і Мелані аж пополотніли на цю думку, бо кожен знав, що над безпорадними дітлахами янкі збиткуються ще лютіше, ніж над жінками. Отож Скарлет не наважилася відправити малого з Атланти, і він, наполоханий до смерті, мовчазний, мов привид, снував за нею по дому, боячись бодай на хвильку випустити з рук поділ її спідниці.
Облога тривала весь спекотний липень, на зміну денному гуркотові гармат приходила зловісна нічна тиша, і місто поволі призвичаювалось до цього становища. Виглядало так, наче найгірше вже сталося, і далі нема чого боятись. Люди боялися облоги, але ось настала облога, і виявилося, що це не надто й страшно. Жити можна, нехай і не зовсім так, як за нормальних умов. Усі розуміли, що сидять на вулкані, але поки немає виверження, вони нічого не можуть вдіяти. Тож навіщо завчасу тривожитись? Може, вулкан і не вибухне. Бо ж он генерал Гуд стримує янкі, не підпускає їх до міста! А кіннота не дає їм підступити до залізниці на Мейкон. Шерман ніколи її не захопить!
Але попри всю позірну безтурботність перед вибухами снарядів і нестатком харчів, попри показне нехтування янкі, що стояли лише за пївмилі від міста, попри безмежну довіру до обшарпаних сір омундирних воїнів, що тримали оборону в шанцях, підсвідомо в серцях городян чаїлася гнітюча непевність у завтрашньому дні. Постійне напруження, тривоги, муки, болісні сплески, спади і знову сплески надії - цим усім були сповнені їхні будні.
А Скарлет тим часом поступово набиралася духу, дивлячись на мужні обличчя своїх приятелів, та ще завдяки спасенному інстинктові, що їй підказував: треба те перебути, чого не минути. Щоправда, вона й досі, почувши вибух, здригалася, але вже не бігла з криком до Мелані ховати голову під подушкою. Тепер вона тільки стримувала своє хвилювання й казала стиха:
- Здається, це десь близько, чи не так?
Страху в ній поменшало ще й тому, що життя зробилося схожим на якесь сновиддя, занадто кошмарне, щоб бути дійсністю. Годі було й повірити, що це вона, Скарлет ОТара, опинилася в такій халепі, коли смерть чигає на неї кожної години й хвилини. Годі було повірити, що спокійний плин життя міг так цілковито перемінитися за такий короткий час.
Здавалося неправдоподібним, гротескно неправдоподібним, що тендітну блакить вранішнього неба може споганити чорний гарматний дим, зависнувши над містом, як грозова хмара, що теплий полудень, просяклий гострими пахощами жимолості й витких троянд, може так жахати, коли снаряди оглушливо вибухають серед вулиці, наче це настав кінець світу, а залізні уламки розприскуються на сотні ярдів навкруги, шматуючи людей і тварин.