- Звичайно, зі мною,- з відданістю в голосі промовила Мелані.- За нас не переживайте, дядечку, бережіть краще себе.
Дядечко Генрі витер ноги об клаптюватий килимок і аж застогнав, поки взув їх у свої напіврозвалені черевики.
- Я вже рушаю,- сказав він.- Мені п’ять миль іти пішки. Скарлет, загорніть мені там щось перекусити. Що знайдеться.
Поцілувавши Мелані на прощання, він спустився в кухню, де Скарлет загортала для нього в хустинку кукурудзяного коржа й кілька яблук.
- Дядечку Генрі, то… то становище таки справді серйозне?
- Серйозне? Боже всемогутній, ще й як! Не будьте наївнятком. Наші діла швах.
- То ви гадаєте, вони доберуться й до Тари?
- Що за…- почав він, роздратований жіночою звичкою думати про суто приватні речі, коли на карту поставлено щось незмірно важливіше. Але, побачивши переляк і пригніченість на обличчі Скарлет, злагіднів.
- Звісно, що ні. Тара за п’ять миль від залізниці, а янкі тільки залізниця й потрібна. Ви, панночко, маєте не більше тями, як курка.- Він раптом урвав мову.- До вас неблизький світ, і я не приходив би сюди глупої ночі, щоб лише попрощатися. Я приніс Меллі прикру новину, але коли побачив, в якому вона стані, не зважився їй сказати. Отож я полишу цю справу на вас, Скарлет, щоб ви їй переказали.
- Що, Ешлі?.. Невже ви щось таке чули?.. Що він… неживий?
- Ото - звідки б я міг почути про Ешлі, стоячи в шанцях по самий зад у багнюці? - роздратовано відказав старий джентльмен.- Ні, ця новина про його батька: Джон Вілкс загинув.
Скарлет раптом опустилася на табуретку з напівзагорну- тим сніданком у руці. *
- Я прийшов сказати про це Меллі… Але не зважився. Тож мусите ви це зробити. І віддасте їй оці речі.
Він видобув з кишені важкого золотого годинника з металевими брелоками, невеличку мініатюру давно померлої місіс Вілкс і пару масивних золотих запонок. Тільки впізнавши годинника, що його вона так часто бачила в руках Джона Вілкса, Скарлет нарешті усвідомила, що батька Ешлі таки справді не стало. Це її так приголомшило, що несила була ні плакати, ні озватися словом. Дядечко Генрі кахикнув і переступив з ноги на ногу, силкуючись не зустрітися зі Скарлет очима, щоб і собі не розслабитись.
- Він був мужнім, Скарлет. Скажете це Меллі. Скажете їй, щоб так і написала його дівчатам. І добрим солдатом, попри свій вік. Його вбило снарядом. Поцілило саме в нього і в коня. Конячку так роздерло, що я мусив пристрелити бідолашну… Симпатична була кобилка. Ви вже самі, може, напишете про це місіс Тарлтон. Вона так любила цю кобилку. І загорніть уже, що там маєте для мене, дитя. Мені пора. Та не переймайтеся дуже так, дорогенька. Хіба для старого чоловіка може бути краща смерть, ніж на полі бою, пліч-о-пліч з молодими?
- Та йому взагалі не треба було вмирати! Він не повинен був іти на війну! Він мав би жити й доглядати внука, а потім спокійно померти у себе в ліжку. І навіщо він пішов у військо? Він не згоден був з відокремленням Півдня, він ненавидів війну і…
- Багато хто думає так само, та що з того? - Дядечко Генрі сердито висякався.- Думаєте, мені в моєму віці дуже приємно підставляти себе під кулі янкі? Але порядна людина не має зараз іншого вибору. Поцілуйте мене на прощання, дитя, і не журіться за мною. Я перебуду якось цю війну.
Скарлет поцілувала його, й він вийшов; вона чула, як він спустився сходинками з веранди в ніч, чула, як брязнула клямка на хвіртці. Якусь хвильку вона стояла непорушно, дивлячись на пам’ятку по Джонові Вілксу у себе в руці. А тоді рушила нагору повідомити про все Мелані.
#
Наприкінці липня прийшла лиха звістка, перед якою перестерігав дядечко Генрі,- що янкі знову півколом завернули на Джонсборо. Вони перетяли залізницю в чотирьох милях за містом, але кавалерія південців їх відбила, після чого саперні частини, упріваючи під спекотним сонцем, відновили колію.
Скарлет не знаходила собі місця від тривоги. Три дні минуло в чеканні, страх у неї в серці все зростав. А потім вона одержала заспокійливого листа від Джералда. Ворог не дійшов до Тари. Відгомін битви вони чули, але жодного янкі не бачили.
У листі Джералд так хвальковито й захоплено змальовував, як очистили залізницю від янкі, що хтось би подумав, наче то він сам усього й домігся. На трьох сторінках він розписував хоробрість конфедератів і лише наприкінці коротенько згадав, що Керрін хвора. Місіс ОТара гадає, що це тиф. Вона не дуже заслабла, тож нехай Скарлет не тривожиться, і щоб ні в якому разі не надумала приїздити до Тари, навіть якщо знов пустять поїзди. Місіс ОТара тепер дуже рада, що Скарлет і Вейд не вернулися додому, коли почалась облога. Місіс ОТара сказала, щоб Скарлет сходила до церкви й помолилася за швидше одужання Керрін.