- Добре, мем,- сказала Пріссі, обернулась і черепашок) ходою посунула до хвіртки.
- Та швидше ти, сновидо!
- Добре, мем.
Пріссі ледь-ледь прискорила ходу, а Скарлет вернулася в дім. І знову завагалась, перш ніж піднятися нагору до Мелані. їй же треба буде пояснити, чому місіс Мід не прийде, а вона може розхвилюватись, почувши, що Філа тяжко поранено. “Та нехай уже, збрешу там щось”,- подумала Скарлет.
Ввійшовши до кімнати Мелані, вона побачила, що таця з їжею стоїть незаймана. Мелані1 лежала на боці, обличчя біле, мов полотно.
- Місіс Мід у шпиталі,- пояснила. Скарлет.- Але прийде місіс Елсінг. Тобі що, погано?
- Не дуже,- збрехала Мелані.- Скарлет, а довго це в тебе було, коли ти родила Вейда?
- Та раз-два, й по всьому,- відповіла Скарлет удавано бадьорим тоном.- Я була надворі й ледве встигла забігти всередину. Мамка заявила, що це просто ганьба - я так швидко розродилась, мов негритянка.
- Я б теж хотіла, щоб у мене було, як у негритянки,- сказала Мелані з силуваною усмішкою, яка відразу й погасла, коли її лице скривилося з болю.
Скарлет глянула на вузькі стегна Мелані, що аж ніяк не обнадіювало, але промовила заспокійливо:
- Та це зовсім і не страшно.
- Я знаю. Просто я трохи боягузка. А… місіс Елсінг зараз прийде?
- Та зараз, зараз,- відповіла Скарлет.- Я піду принесу холодної води й зволожу тебе губкою. Сьогодні жаркий день.
З водою вона зволікала якомога довше, і що дві хвилини вибігала до передніх дверей подивитись, чи не йде Пріссі. Але негритянки все не було видно, тож кінець кінцем вона таки піднялася нагору, обтерла спітніле тіло Мелані й розчесала її довге темне волосся.
За якусь годину з вулиці почулося характерне для негрів човгання ніг, і Скарлет у вікно побачила Пріссі - та верталася так само неквапливо, як і попереднього разу, крутила туди-сюди головою і виставлялась, ніби на очах цілої купи глядачів.
“Колись таки відлупцюю це дівчисько”,- розлючено подумала Скарлет, збігаючи сходами їй назустріч.
- Місіс Елсінг у шпиталі. їхня куховарка каже - там уранці поїзд привіз багато поранених солдатів. Вона готує суп, нестиме туди. Вона каже…
- Байдуже, що вона там каже! - урвала її Скарлет, відчуваючи, як тьохнуло в неї серце.- Одягни чистого фартуха, бо я хочу, щоб ти сходила до шпиталю. Я дам тобі записку до доктора Міда, а коли його там нема, віддаси її докторові Джонсу чи кому іншому з лікарів. І якщо ти не повернешся одним духом, я тобі всі бебехи відіб’ю.
- Добре, мем.
- І спитаєш когось із джентльменів, як там ідуть бої. А якщо вони не знають, метнешся на станцію і спитаєш у машиністів, що привели поїзд з пораненими. Спитаєш, чи бої не близько від Джонсборо.
- Боже м’стивий, міс Скарлет! - На чорному обличчі Пріссі проступив страх.- То це янкі в Тарі, ге?
- Я не знаю. Я ж кажу тобі - розпитай.
- Боже м’стивий, міс Скарлет! А чи вони не вб’ють моєї мами?
І Пріссі раптом заревіла на весь голос - наче Скарлет мало було й своєї гризоти.
- Ану цить мені! Ще міс Мелані налякаєш. Біжи поміняй фартуха й гайда.
Діставши нагінки, Пріссі шмигнула в тильну половину будинку, а Скарлет поспіхом начеркала кілька рядків на берегах останнього Джералдового листа -: єдиному клаптику паперу, що знайшовся в домі. Коли вона складала записку так, щоб її письмо було на видноті, в око їй впали Джералдові слова: “Твоя мама… тиф… ні в якому разі… не приїздити додому”,- і до горла підступила грудка. Якби не Мелані, вона б кинулася додому зараз, цю ж таки хвилину, хоч би мусила й усю дорогу йти пішки.
Затисши листа в руці, Пріссі цим разом гайнула мало не бігцем, а Скарлет пішла нагору до Мелані, думаючи, як би так доладніше їй збрехати, чому нема місіс Елсінг. Але Мелані нічого не стала розпитувати. Вона лежала горілиць, з вигляду тиха й умиротворена, і Скарлет трохи заспокоїлася.
Скарлет сіла й спробувала завести мову про всякі дрібниці, хоч весь час мозок їй штрикали пекучі думки про Тару й можливу поразку конфедератів. Вона думала, що от Еллен помирає, а янкі вступають до Атланти, вбиваючи людей і палячи все на своєму шляху. І супроводив ці її думки безнастанний глухий гарматний гул, хвиля за хвилею наганяючи на неї страх. Кінець кінцем вона вже не змогла говорити і лише сиділа мовчки, дивлячись у вікно на тиху спекотну вулицю, на застигле в безруху закурене листя дерев. Мелані теж мовчала, тільки час від часу її спокійне обличчя кривилось від болю.
Після кожного чергового нападу болю Мелані казала: “А це не так і тяжко, їй-бо”,- але Скарлет бачила, що вона бреше. Скарлет воліла б, щоб Мелані криком кричала, а не терпіла так, зціпивши зуби. Вона розуміла, що годилося б співчувати Мелані, але не знаходила в собі ані краплини жалю до неї, бо вся її душа була переповнена власними тривогами. Бликнувши раз поглядом на це перекошене з болю обличчя, Скарлет подумала: чому з усіх людей на світі саме вона мусить сидіти з Мелані о цій недобрій порі - вона, що не має нічого спільного з нею, що ненавидить її і радше бачила б її в труні? Що ж, може, й здійсниться те, чого вона бажає, і навіть ще до смерку. На цю думку забобонний страх морозом пробіг по її тілу. Бажати комусь смерті - означає розбурхувати нещастя, це майже так само погано, як і проклинати. “Хто проклинає - на себе лихо накликає”,- любила повторювати Мамка. Скарлет квапливо почала благати Бога, щоб не позбавляв життя Мелані, і заходилась гарячково лопотіти вголос якусь абищицю, що спала їй на думку. За хвилину Мелані поклала свою гарячу долоню на зап’ясток Скарлет.